Війна й діти

Пример HTML-страницы
Пример HTML-страницы

Війна й діти. Друга світова війна очами дитини. Спогад Святослава Михайловича Пищикова Мій батько, Пищиків Святослав Михайлович, належить поколінню, якому не довелось воювати на фронтах другої світової війни. В 1941 році йому здійснилося всього шість літ Але це покоління, по якому війна пройшлася, прокотилася, як ковзанкою, і залишила незгладимий слід своїми жахами, голодом і холодом, горем і безповоротними втратами рідних і близьких людей, батька, братів, друзів.... Багато чув від батька історій про його далеко не дитяче дитинство в окупованої фашистами Білорусії.

Сьогодні про це не пишуть – не модно, напевно. Але саме тому ми з моєю сестрою й надихнули, переконали його написати про усім, що міцно засіло в його пам'яті.

В ім'я всіх дітей нашого часу, які є свідками жорстокості й жахів війни в наші дні – у Чечні, у Югославії, в Іраку, в Ізраїлеві й Палестині, в інших гарячих крапках планети Привожу кілька невеликих уривків з його записок Перша історія Війна "увійшла" у мене із синього неба "....А зараз запрошую читача зробити прогулянку разом з дітьми саме 25 червня 1941 року. Отже, війна бушувала вже три дні. Мирні люди гинули тисячами під розривамиЭпиграф - авіаційних бомб і артилерійських снарядів. Так простить мене читач, що я знову почав розмову про цю проклятуЭпиграф - війну. Що найшовся ще один писака, що згадав про минулій так давно війну.

Дозволю сказати – не згадав, а не забував про цю війну в плині всього мого життя. Хіба можна забути загиблого батька й інших близьких родичів?

Та й не дають забути про це сьогодні війна в Чечні, війна США з Іраком, з Югославією. Все це яскравіше проявляє, наводить на спогади вкрай неприємних, "епізодів війни", побачених дитиною під час німецької окупації Отже, 25 червня 1941 року. ПочинавсяЭпиграф - безвітряний сонячний ласкавий літній день. Дві групи дітей після сніданку з вихователькою, побудувавшись у колону по двох, взявшись за ручки, не поспішаючи вийшли з дитячого садка на міський тротуар і з "робітником" дитячим белькотом пішли на прогулянку в парк. Виховательки, як орлиці, стежили за нами, щоб ніхто з дітей не відстав, не відійшов убік, на проїзну частину вулиці.

Тільки й чутно було:Эпиграф - "Миша! Не відставай! Вова, не кривдь Маришку!

Марія, не бийся! Славик, візьми за ручку Светочку! ".

Непомітно добралися, дотопали до парку. У тіні дерев відразу стало прохолодно, приємно. Пам'ятається, відразу запахло медом. Вихователька пояснила, що коли цвіте липа, то завжди пахне медом, самі квіточки липи пахнуть медом.

На клумбах росло багато різних квітів. Вони нам посміхалися. Пахощі, що виходили від квітів на клумбах і від квітучих лип, створювало неповторний захід дуже приємного меду. Відверто говорячи, я не в змозі описати приємність того прекрасного, прохолодного, квітучого літнього ранку в парку. Навколишній стан умиротворення передалося дітям. Ми навіть не поспішали до естради, щоб почати нашу улюблену гру в "третій зайвий". Зненацька както до слуху здалеку став доноситися какойто монотонний, надривний, важкий гул.

Гуділо гдето далеко. Навіть зараз, коли, уважай, життя ціла пройшла, такий гул я визначу з тисячі інших звуків. У міру наростання гулу усе більше дітей стало звертатися до виховательок за роз'ясненням, що це гуде. Не встигла вихователька пояснити, та й сама видно не представляла ясно, що це за звук, як раптом це монотонне гудіння перетворилося вЭпиграф - пронизливе виття, свист і в одна мить почалася невимовний кошмар.

Це падали зі свистом, виємо бомби, скинуті з німецьких літаків, які й створювали той противний монотонний гул Я зараз довго роздумував, як почати описувати той стан і той жах, що охопив усіх нас, дітей. Я знову вернувся в дитинство, у те пекло кромішній, у той прекрасний літній червневий ранок На місто було скинуто чотири бомби, як говорили потім уже дорослі, важкі.Эпиграф - Це значить, кілограмів по 500. Три з них вибухнули в місті, одна тут, у парку, недалеко від естради. Кілька бомб упало на луг, де нікого не було. Може, льотчики промастили, а, може, у них прокинулася жалість до мирних людей, і вони спеціально скинули бомби оставшиеся на луг, де нікого не було.

Спробую описати запомнившийся мені жах шістдесятирічної давнини. Перше, що залишилося в голові – це сверхсильние приголомшуючі розриви,Эпиграф - і багато чорного диму, що огорнув весь парк дерева, алеї, клумб із квіточками. Коли почали свистіти бомби... Ні, не так, ми не знали навіть, що це таке бомби. Скажу так, коли ще гул від літаків став швидко наростати, всі діти, відчувши чтото незвичне, відразу підійшли до вихователів. А до кого ще?

У перший момент розгубилися й виховательки. Їх оточили діти, як бджоли оточують бджолину матку. І от цей кричущий, плачучий, що верещить рій незграбно, спотикаючись, все-таки просувався з парку до виходу. Откудато в парку виявилося багато дорослих людей, які бігли, кричали, ридали, стогнали. Один хлопчик (його кликали Сережа), був мертвий, його на руках несла вихователька. І, об жах! Славик, мій тезко, кличе Надію Олексіївну, підняв ручку й із плачем кричить: "А де моя ручка?

Немає ручки!" У нього була відірвана кисть правої руки. Багато пізніше я зустрічався з ним уже будучи дорослим. Замість кисті в нього був протез. Далі про кошмар. Відразу з'явилися приголомшені батьки, що прибігли, мами, бабусі, дідуся.

Похватали своїх дитинок і розбіглися хто куди. Прибігла з роботи й моя мама.

Ми побігли, а потім пішли дуже швидко, мати тягла мене увесь час за ручку. Коли рухалися по вулиці до будинку, було вже порівняно тихо. Тільки до слуху доносилося потріскування від згорілих будинків і пахнуло сильно гаром. Люди теж ходили, бігали, але лементів і криків чутно не було. Горело й будинок ощадкаси, де працювала моя мати. Одна з бомб розірвалася через вулицю навпроти.

Було дуже багато скрізь смердючого диму, навіть начебто б сонце дим закривав. Літаки німецькі полетіли, а наших почемуто, не було ні видно й ні чутно. Так, ледве не забув. У садку ми часто читали: "Тили – бом, Тили бом зайнявся кошкин будинок! Біжить кішка із цебром, заливати свій будинок". Напевно, усі знають і пам'ятають ці відомі дитячі віршики. Отож, коли я біг з мамою з парку додому, бачачи багато палаючих будинків, я звернув увагу, що ніхто ці палаючі будинки не заливає водою, як це робила кішка.

Потім, уже пізніше, у той момент було не до пояснень, мати розповіла, що заливати пожежі було комусь. Всі пожежники пішли в основному, прикладу начальника пожежної охорони. Як тільки почалося бомбування й пожежі, воно взяв єдину в пожежній охороні машину, занурив туди свою родину, прихопив коекакие речі й драпнув, так так далеко, що вернувся назад тільки після закінчення війни.

Эпиграф - Історія друга Жахливо, але це було! Апофеоз один "масовий розстріл". Так! Як неприємно в черговий раз згадувати, представляти цю жахливу панораму знищення мирних людей, але в ім'я загиблих, розстріляних, в ім'я торжества життя на землі я все-таки розповім, щоб живучі знали, яке нелюдська особа у фашизму.

Не дають забути про минуле "спадкоємці"неонацисти. У наші дні у своїх популістських цілях у деяких країнах якісь політики нетнет та й починають прославляти нацистовфашистов. Їхні голоси сьогодні лунають те в Естонії, то в Латвії, то в Європі. Про нацизм написане й розказано довольнотаки багато. Але виходить, мало. Про фашизм не можна забувати ніколи!

Отже, я підслухав будинку розмова дорослих про те, що німці зігнали в ратушу всіх виловлених євреїв. Саме – виловлених. Німці скрізь нишпорили й шукали їх. Довідавшись, що німці зігнали туди багато людей, ми, ребятушки цікаві, наступного дня із самого ранку були біля ратуші. Але побачили тільки німецьких вартових, що бродили навколо. Вони нікого до ратуші не підпускали.

Двері все в ратушу були закриті, ніхто не виходив і не входив. Але зате зсередини ратуші був чутний суцільний гул.

Прислухавшись можна було розібрати плач, лементи, стогони, голосіння... Повірте, нам както моторошно стало від звуків, що доносилися із приміщень ратуші. Постоявши в здивуванні небагато, ми зрозуміли одне, що сидять там люди голодні, без їжі й без води. Моторошно, страшно стало... Незабаром ми розійшлися по будинках. Удома я розповів про побаченому й почутому, за що й одержав потиличника від матері зі словами: "Чого тебе туди чорт носив?"Эпиграф - Я ще огризнувся, що ніхто мене не носив, я сам ходив. Гдето через день прибігає до мене з ранку мій нерозлучний тезко Славик і тихо на вухо говорить, що всіх євреїв вивели з ратуші й погнали юрбою за місто, видно на розстріл. Це він почув від дорослих.

Я чтото придумав перед мамою, і вона мене відпустила пограти на вулицю. Звичайно, вийшли не поспішаючи й відразу побігли через цвинтар за місто, де по нашім розрахунку повинні були проходити євреї. Встигли.

Пример HTML-страницы
Пример HTML-страницы
Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Adblock
detector