Кожен із нас має у своєму житті рідний серцю, близький душі куточок землі, що повертає сили, відроджує віру, надихає на світлі помисли та нові звершення. Для мене таким стало моє рідне місто. Славута є острівцем серед зеленого моря лісів. Вона є місцем, де можна відпочити від шуму, занурившись у природну красу. Матінка-природа подарувала моєму місту родючі поля, чарівні сади, квітчасті луги, повноводні ріки, співучі гаї й величні будови… Та найголовніше – працьовитих та багатих душею людей. Тож і не дивно, що місту присвятили чималий творчий доробок місцеві письменники.
Якої неповторної краси сосновий ліс! Навесні, коли світлішають фарби неба, світлішає й ліс, виграє новими кольорами та звуками. Прокидається кожною гілочкою. А ось під сосною молода зелень відчайдушно тягнеться вгору з-під старої хвої. Вже красується молодими сережками ліщина. А поміж крислатих дубів розсипались маленькі фіалочки, наче скалочки неба. Прокинулися й відкрили свої зелені бруньки-оченята дерева та кущі.
Розкрилися проліски. Вони вкрили галявину, немов на землю впали хмаринки. Ліс живе передчуттям зеленої повені й трав. Ніколи він не пахнув так солодко й терпко, як весною. Люблю я тебе, ліс, у цю дивовижну пору року.
Але ж літо подарує нові відчуття! В червні ліс мені пахне суничним варенням. Спочатку цвітуть суниці так, наче самі дивуються, як спромоглися на такий беззахисний та чистий цвіт. А згодом над ними по-дитячому нахиляють голівки зволожені туманом ягоди. Ввечері, коли я прогулювався своєю улюбленою стежинкою до джерельця, сунички були ще зелені, а вранці вже показують мені свої червоні щічки. Отже, достигають вони вночі при зорях, тому стають схожими на росу, що випала з неба.
Десь угорі заливається соловейко. Мелодійні, ледве чутні звуки тануть у гарячому мареві й народжуються знову. Вони бентежать душу, кличуть її за собою. Здається, що зараз злечу над землею і полину у безмежному просторі, легка, як пір’їнка. Дякую тобі, ліс, за цю чудову пісню.
Чим зустріне мене осінній ліс? Я йду до нього на гостину. Ласкаве сонечко пізнього бабиного літа зазирає з високого неба до розмальованого осіннього лісу.
Він стоїть різнокольоровий, барвистий. Жовте, червоне, руде листя заквітчало дерева й вони красуються одне перед одним. А грайливий вітерець перебирає зелене гілля з сосен. На узліссі красується червоними дукатами груша-дичка, пишається своєю вродою розкішна калина. З-поміж листків визирають важкі коралові кетяги й палають, мов жар.
Зустрічає мене ліс повними кошиками своїх багатств. У теплі вологі осінні дні зустрінуться білий гриб, рижики, маслюки. Це улюблені гриби мого брата. Він може цілий день блукати в пошуках білого гриба. Ось загорілися його очі, з’явилася посмішка на вустах – і красень гриб лягає у кошик.
А я люблю збирати опеньки. Ростуть вони цілими родинами. Кожен у цяточках, ніби засмагав на осінньому сонці. Уклін земний тобі, ліс, за подаровані багатства.
Заколисаний хуртовинами, вдягнутий в теплу снігову шубу, спить взимку ліс. Беру сани і йду на лісову гірку. Дрімають сосни, чітко виділяючись своїм темно-зеленим вбранням на білизні снігу. Ось дуби мріють про весну. Тільки стукіт дятла порушує цю тишу.
Закружляли у танку дрібненькі сніжинки. Вони легкі, прозорі, немов пушинки. Ніжні, льодяні кристалики найрізноманітніших візерунків та розмірів танцюють у зимовому вихорі. Кататися на санчатах передумала. Хочеться мріяти, фантазувати, голосно кричати: „Привіт, лісова зимова казко!”
