Цикл И. С. Тургенєва «Записки мисливця» присвячений опису життя простого російського народу, що походить від особи автора - запеклого мисливця, дворянина по походженню.
Цей цикл містить у собі кілька десятків невеликих по обсязі оповідань, але ми познайомилися тільки з декількома з них. Найбільше мені сподобалося оповідання «Відлюдько», головним героєм якого є лісник Фома Кузьмич, на прізвисько Відлюдько. Мені здається, що саме в ньому авторові вдалося втілити всі риси щирого російського характеру, Відлюдько - втілення «російського духу». З яким замилуванням і гордістю автор описує свого героя: «Він був високого зросту, плечистий і складний на славу. З-під мокрою замашкою сорочки опукло виставлялися його могутні м'язи».
У Відлюдька була «мужня особа» і «невеликі карі очі», які «сміло дивилися з-під зрослих широких брів». Автора вражає вбогість хати лісника, що складалася «з однієї кімнати, закоптілої, низкою й порожній, без полатей... », усе тут говорить про злидарське існування - і «порваний кожух на стіні», і «купа ганчірок у куті; два більших горщики, які стояли біля грубки...
». Тургенєв сам підбиває підсумок опису: «Я подивився навкруги - серце в мені занило: не весело ввійти вночі в мужицьку хату». Всі околишні мужики боялися Відлюдька як вогню, говорили, що він «сильний і спритний як біс...», «в'язки хмизу не дасть потягти» з лісу, «у яку б не було пору... наскочить, як сніг на голову» і не чекай пощади. Відлюдько - «майстер своєї справи», якого нічим не візьмеш, «ні вином, ні грішми».
Відлюдько бідний і нещасливий, його дружина «з перехожим міщанином утекла» і залишила його одного із двома дітьми Тургенєв дивно точно зумів передати особливості російського національного характеру в сцені з мужиком-злодієм, що спиляв дерево в лісі. Відлюдько відпустив бідняка, тому що пошкодував, він знає, що не з користі, не заради наживи він пішов на це діяння, а від безвихідності. Це ключова сцена в оповіданні. Описуючи підневільний народ, знедолений і пригноблений, Тургенєв особливо підкреслює, що навіть у таких умовах він зміг зберегти своє серце, свою живу душу, здатність співпереживати й відгукуватися всією істотою своїм на добро й пещення. Все це, на думку автора, від закладеної в російському народі природної духовності, від прагнення до істини, добру й красі, що проявляється в нього й в умовах звичного й важкого життя, найчастіше нестерпно тяжкої й принизливої.
Навіть це життя не вбиває в людях людяність - от що є самим головним
