Класицизм — художній напрям у західноєвропейському мистецтві та літературі, який став домінуючим у XVII ст., в епоху становлення абсолютистських держав, а в деяких країнах зберігав свої позиції аж до початку ХІХ ст. Однак формування класицизму почалося ще в XVI ст. Гуманісти епохи Відродження відкинули принципи середньовічної драми і поставили собі за мету відродити традиції античного мистецтва. Становленню класицизму як літературного напряму сприяло формування сильних монархічних держав. У мистецтві багатьох країн класицизм став першим напрямом, який офіційно визнала влада.
Ідея національної єдності в політиці монархів відповідала завданням, що ставили перед собою класицисти. Тому царі й королі охоче наближали до себе письменників, а ті прославляли їх у своїх творах, проголошуючи необхідність громадського служіння державним інтересам. Принципи державності й дисципліни, які стверджувалися в епоху абсолютизму, вплинули і на регламентацію у мистецтві. Твори набули більшої чіткості й урівноваженості, згідно із загальновизнаними канонами. Окрім того, формування націй потребувало і впорядкування мови, створення загальнонаціональних мов.
У деяких країнах існували великі розбіжності між усною й писемною мовами. Класицисти розв’язують це завдання, висуваючи нові мовні норми, упорядковуючи елементи мови відповідно до ієрархії стилів та жанрів. Класицисти проголосили античну літературу ідеальною, класичною, гідною наслідування. Цей художній напрям виявився спершу як теорія і практика наслідування античного мистецтва, але згодом, захоплені прикладом античних майстрів, класицисти прагнули самі встановлювати взірцеві канони мистецтва. Філософська основа класицизму — раціоналізм.
Згідно з уявленнями раціоналістів, досвід, практика, почуття не мають жодного значення, головне — це діяльність розуму, який є критерієм оцінки всього. Раціоналісти стверджували віру в розум, пріоритет розумової діяльності людини над іншими проявами її натури. Найпослідовніший та найґрунтовніший виклад теорія класицизму знайшла у трактаті Н. Буало «Поетичне мистецтво» (1674), написаному в той час, коли літературний класицизм у Франції вже сформувався. Буало визначив чіткі рамки кожного жанру, узаконив жанрову специфіку. Він поділив жанри літератури за темами й особливостями стилю. Оді належало бути величавою й оспівувати визначних осіб.
Поема мала зображувати видатні історичні події та подвиги героїв. Трагедія, як правило, була ареною боротьби обов’язку та почуттів персонажів. Епіграма, байка, комедія наближалися до буденного життя людей, використовуючи живі, розмовні елементи.
Однак і в них необхідно було зберігати струнку композицію і логіку розвитку характерів. У драматургії Буало висунув правило трьох єдностей (місця, дії, часу). З погляду теоретика класицизму, розум — це істина й краса, що становлять найвищий ідеал мистецтва. У поняття «розум» Буало вкладав абсолютний, універсальний, витончений художній смак, вироблений в епоху античності і, на його думку, втрачений у Середньовіччі.
Тепер (тобто в часи Буало) художній смак став надбанням культурних верств населення. Звідси орієнтація класицизму на «аристократизм духу», інтелектуалізацію мистецтва. За словами Буало, вищий художній смак досягається суто умоглядними шляхами. Теоретик класицизму вважав, що античні майстри створювали свої шедеври, дотримуючись певних правил, отже, слід скористатися цими правилами. Із цього випливають чітка регламентація класицизму, вимога додержуватися в літературній творчості усталених канонів. Які ж характерні риси творів класицизму? Класицисти утверджували вічність ідеалу прекрасного, і це спонукало їх наслідувати традиції митців античності.
Вони стверджували, що якщо в одні часи створюються зразки прекрасного, то завдання митців пізніших часів — наблизитися до таких зразків. Звідси — встановлення загальних правил художньої творчості. У літературі простежується чіткий розподіл на певні жанри: високі (ода, епопея, трагедія, героїчна поема), середні (наукові твори, елегії, сатири), низькі (комедія, пісні, листи в прозі, епіграми).
Теми для творів високих жанрів — події загальнонаціонального та історичного значення, у яких брали участь царі, видатні діячі, придворні та ін. Писали ці твори величавою, урочистою мовою. Темами для середніх і низьких жанрів були наука, природа, людські вади, соціальні пороки. У творах цих жанрів діяли представники середніх і нижчих класів, мова наближалася до розмовної. Якщо у високих жанрах прославлялись ідеї монархії та громадського служіння, то в середніх і низьких жанрах утверджувались ідеї пізнання світу й людської природи, викривалися вади суспільства й людських характерів. Класицисти вважали, що античні майстри творили за законами розуму.
Письменникам нового часу теж слід дотримуватися цих законів. Звідси походить майже математична точність правил мистецтва класицизму (ієрархія жанрів, правило трьох єдностей у драматургії тощо). Усе це накладає на твори класицистів відбиток холодної безпристрасності та надмірної логічності. Драматичні твори (трагедія, комедія) підпорядковуються правилу трьох єдностей — часу, місця, дії.
П’єса показувала події, які відбувалися протягом одного дня і в одному місці. Для класицизму загалом характерні аристократизм, орієнтування на вимоги та смаки вищих верств суспільства, хоча деякі представники класицизму (наприклад Мольєр) порушували це правило. Висновок. Естетичну цінність для класицистів становило лише вічне, непідвладне часу, зокрема твори античності. Наслідуючи давніх авторів, класицисти самі створювали «вічні» образи, які назавжди увійшли до скарбниці світової літератури (Тартюф, Сід, Горацій, Федра, Андро-маха, міщанин-шляхтич, скнара, недоросток та ін. ). Класицистичні твори стали торжеством гармонії, розуму і порядку над хаосом і суперечностями буття.
Опорні поняття: естетичні критерії, правило трьох єдностей, класифікація та ієрархія жанрів.