И взагалі, іти проти самого себе не завжди приємно, але, коли вдається перебороти значну частину шляху, починаєш розуміти, що так цікавіше, ніж плисти за течією, ні в чому собі не відмовляючи, нічого не переборюючи. А так щосекунди відчуваєш, що живеш Художні образи, створені Чеховим, з дивною точністю запам'ятали вигляд Росії кінця дев'ятнадцятого сторіччя. Герої оповідань майже завжди люди найпоширеніших професій: учителі, чиновники, лікарі. Життя їх не наповнене з ряду геть вихідними подіями. Один день схожий на іншій, рік переміняється наступної, але нічого нового в житті не з'являється. Чеховські оповідання короткі, але проте містять у собі глибокий зміст. Невеликий обсяг почасти можна пояснити тим, що авторові досить описати окремі епізоди з життя героїв, з яких стає зрозумілий весь зміст їхнього буття а точніше, його відсутність У незмінному житті люди рідко знаходять щастя їм важко це зробити, тому що для цього потрібно перебороти час, тобто підкорити його собі.
Не всі можуть зробити це. Та й не всі бачать у цьому сенс. Яскравим прикладом є Дмитро Ионич Старців, що наприкінці свого життєвого шляху навіть не згадує про ідеали юності.
У нього немає ніяких інтересів йому цілком достатньо спокійного життя й гарного заробітку Таке ж порожнє життя й в Андрія Юхимовича Рагина. Але його життя, всі ті порожні дні, які він проживав, несли в собі більшу небезпеку навколишнім його людям.
Можна навіть сказати погрозу. Йому було довірене місце доктора медицини й хірурга. Але він людина грубий не тільки зовні («зовнішність у нього важка, груба, мужицька; своєю особою, бородою, плоскими волоссями й міцним, незграбним додаванням нагадує він трактирника на великій дорозі, разъевшегося, невоздержного й крутого»). У ньому груба душа. «Прийнявши посаду, Андрій Ефимич поставився до безладь, очевидно, досить равнодушно». Та й що він міг зробити. У нього з'явилася думка «випустити хворих на волю й закрити лікарню».
«Але він розсудив, що для цього недостатньо однієї тільки його волі й що це було б даремно». А міняти чтото в самій лікарні, спробувати хоч както зм'якшити й без того важке існування хворих було вище його волі. Він, як і будь-яка інша слабка людина, боявся міняти хоч щось у своєму житті й тому завжди плила за течією. Він говорив: «Забобони й всі ці життєві гидоти й мерзенності потрібні, тому що вони із часом переробляються в що-небудь путнє, як гній у чорнозем».
Так, удале порівняння, адже на цей процес потрібні роки, але Рагина це не бентежило. Однаково пройдуть дні, тижні, місяці, роки, а кінець неминучий. «Яка би чудова зоря не висвітлювала ваше життя, все-таки зрештою вас заколотять у труну й кинуть у яму».
Що ж, дуже зручна філософія для слабких людей. Так, він правий: всі ми будемо там, але й життя тут нам теж не просто так дається! Андрій Ефимич надзвичайно любить розум і чесність, але, щоб улаштувати біля себе життя розумну й чесну, у нього не вистачає характеру й віри у своє право.
Він не вміє наказувати, забороняти й наполягати Він слабкий і незначний. Але мало того, що він не може змінити своє життя, воно ще й псує життя навколишніх. А якщо сказати точніше, те не займається тим справою, який від нього чекають, лікуванням людей.
«Та й до чого заважати людям умирати, якщо смерть є нормальний і законний кінець каждогочто з того, якщо який-небудь торгаш або чиновник проживе зайвих п'ять, десять років» Коли знову й знову читаєш ці рядки, обурюєшся й обурюєшся. Так як він може так говоритькак він сміє. Він просто не має права так ставитися до своєї професії.
Якби на землі було ледве більше таких людей, як Рагин, ніхто б не знав, що таке прогрес, усе б жили в барлогах, мерли, як мухи, та і його єдиної розваги читання книг не існувало б зовсім, тому як комусь було б їх писатися Але навряд чи читання книг можна назвати розвагою, тому що цим заняттям він просто заповнював свій вільний час. Та й, по суті, увесь час було в нього вільним, оскільки роботу в лікарні він уже не сприймав всерйоз, його бачили там усе рідше й рідше. «Він кидає оком на своє минуле й сьогодення. Минуле огидно, краще не згадувати про нього, а в сьогоденні те ж, що й у минулому». Дивно, але це не влаштовувало Рагина, але не настільки, щоб чтото змінити у своєму житті. А вона «проходила так».
Не йшла, не бігла, а проходила як би повз нього, потихеньку вислизаючи назовсім. Будь-який день його життя був схожий на всі попередні й нічим не відрізнявся від наступних.
Щодня те саме: він приймав хворих, читав, обідав, думав, розмовляв з Михайлом Аверьяничем і знову читав. Читання займало в його житті досить багато місця, у книзі він знаходив співрозмовника, віддавався міркуванням за читанням улюблених книг. Але в один з весняних вечорів він відкрив для себе нове, але досить цікаве заняття бесіду з розумною людиною, і його не хвилювало, що це був божевільний. Їхні довгі бесіди були цікаві Рагину, але він був непохитний. Його думка, здавалося, ніхто не міг змінити.
Він уважав, що «раз існують в'язниці й божевільні будинки, те повинен же хто-небудь сидіти в них». Але через деякий час, коли обставини зложилися не на його користь, Рагин раптом зрозумів, що був неправий. Коли він виявився сам у палаті 6, але вже не як лікар, а як хворий, божевільна людина, що перебуває на лікуванні, а точніше сказати у висновку, він запевняв себе, що «згодом все згниє й звернеться в глину», але розпач раптом опанував ім. Йому було страшно, напевно, перший раз у житті.
Він хотів туди, звідки можна з легкою посмішкою поглядати на лікарняні ґрати, не боячись, що когданибудь будеш дивитися на них з іншої, внутрішньої сторони; він хотів волі, життя: «Був я байдужий, бадьоро й здраво міркував, а коштувало тільки життя грубо доторкнутися до мене, як я впав духом», говорив Рагин. От тільки зараз він усвідомив весь жах своєї слабості: «У голові його, серед хаосу, ясно мигнула страшна, нестерпна думка, що таку ж точно біль повинні були випробовувати роками, день у день ці людие Як могло трапитися, що в продовження більше чим двадцяти років він не знав і не хотів знати цього» Він тільки зараз зрозумів, що його все життя було даремно, він, виходить, жив заради цього моменту, щоб все-таки зрозуміти, що він Людина! Все життя пронеслося в нього перед очами, вся його марне життя, і він злякався. Так навіщо ж жити, якщо тільки перед смертним одром людин здатний зрозуміти, що не зміг гідно прожити своє життя. Багато з людей бояться смерті фізичної. Але не тільки про таку смерть говорить Чехов: побачив він і іншу, бути може, ще більш болісну, повільну смерть побачив тисячі заживо похованих у болоті вульгарного й дрібного повсякденного життя
