Твір по літературі: Моє відношення до лірики пастернаку
Він нагороджений якимсь вічним дитинством,
Тією щедрістю й пильністю світил,
И вся земля була його спадщина,
А він її з усіма, розділився
Ганна Ахматова
Колись Марина Цветаева в запалі полеміки викликнула: "Де людина до кінця понявший Пастернаку?". И сама ж пояснила: "Пастернак - це "тайнопис", "шифр". Хіба це не попереджувальний сигнал для таких, як я, для тих, хто відправляється мандрувати по морю, назва якого "Лірика Бориса Пастернаку".
Творчий шлях Пастернаку складний і тернистий. Його поезія викликала суперечливі оцінки. Але його глибоке проникнення в таємниці людської душі, природи, Вселеної, а також свіжий, схвильований вірш завжди вражали й вражають цінителів поетичного
Мистецтва
Ми знаємо, що великі росіяни поети двадцятого століття формувалися в складних і суперечливих зв'язках з різними літературними течіями. А. Блок починав як символіст, В. Маяковський - як футурист, А. Ахматова - як акмеист. Борис Пастернак як поет перетинався відразу із двома плинами: із символізмом і футуризмом, із Блоком і Маяковським. Вплив літературних напрямків освіжило мову його поезії
Що ж дозволило Борисові Пастернаку виділитися серед сучасників? Розвитку таланта сприяло те, що майбутній поет ріс у сприятливій атмосфері: його батько - академік живопису, мати - відома піаністка. Він учився за кордоном, вивчав філософію, захоплювався історією, літературою, музикою. Тому-Те й подобається мені його творчість, добірністю й музикальністю вірша
Поезія Пастернаку призиває вслухатися, вдивитися в мир, але не вторгатися в нього, щоб не порушити гармонію природи. Рання лірика Пастернаку - це преклоніння перед природою:
Лютий. Дістати чорнила й плакати!
Писати про лютий ридма,
Поки гуркітлива сльота
Весною чорну горить
Сльози захвату й трепет душі - постійні супутники його спілкування із природою. Борис Пастернак проголошує: природа - величезний живий організм, у якому є душу, любов і мова. Про це він говорить і у вірші "Весна" і в багатьох віршах зі збірника "Сестра моя - життя".
У крапель - вага запонок,
И сад зліпить, як плесо,
Окроплений, закапаний
Милъоном синіх зліз
У цьому вірші поет говорить про сад, по якому пробігають перші промені сонця, і він, "окроплений, закапаний" минулої вночі дощем (до речі, дощ - любимейшее явище природи Пастернаку), загоряється, "зліпить" мимовільного спостерігача
Говорячи про лірика Пастернаку, слід зазначити, що поет не міг та й не хотів "замикатися" тільки на темі природи. Дві революції (1905 і 1917 р.), три війни (перший світовий, цивільний і другий світова), роки сталинщини, хрущовської відлиги - от що вмістилося в рамки одного життя. Першої російської революції присвячені поеми "Дев'ятсот п'ятий рік", "Лейтенант Шмидт".
У його лірику ввірвалася тривога, що винищує людські життя громадянська війна болем пронизує його вірші:
А в наші дні й повітря пахне смертю:
Відкрити вікно що жили відчинити
Про це говорить він в 1918 році у вірші "Розрив". Мені дороги твору Бориса Пастернаку, у яких розкривається його творча особистість. Це вірші "Тиша", "Ніч". У них звучить любов до життя, воно вселяє нам свою любов до буття, хоча всі отчетливее й глибше усвідомлює, що вони від нього йдуть. Настільки ж сильна його любов до творчості: "Ціль творчості - самовіддача" ("Бути знаменитим некрасиво..."), до жінки ("Ева", "Жінки в дитинстві"). Всі, чим Пастернак так дорожив все життя, збережене й передане в його останніх віршах:
Природа, мир, схованка вселеної,
Я службу довгу твою,
Обійнятий тремтінням таємної
У сльозах від щастя відстою
("Коли розгуляється")
У віршах останнього років виразно відчуваються ноти глибокого драматизму. Своє місце в житті він називає "тяжким" ("Тіні вечора волосся тонше..."). Він просить зм'якшити йому "гіркота фатальної години":
Прощай, розмах крила розправлений,
Польоту вільного завзятість...
Особливо підкуповують мене вірші, написані опальним поетом. Гіркота образи, біль душі вилилися в них:
Я пропав, кок звір взагоне.
Десь люди, воля, світло,
А за мною шум погоні,
Мені назовні ходу немає. ...
Що ж зробив я за капость,
Я вбивця й лиходій?
Я увесь світ змусив плакати
Над вродою землі моєї
("Нобелівська премія", 1959)
В останніх рядках цього вірша звучить надія на пришестя нової ери - милосердя й справедливості. На жаль, Борис Пастернак міг про це, як і ми сьогодні, тільки мріяти
Вірю я, прийде пора -
Силу підлості й злості
Здолає дух добра
Важко читати Пастернаку, складний малюнок творчого шляху його, але його внесок у нашу поезію досить значний. Його довгий час від нас ховали. Тепер ми знаємо чому. Тому з кожним новим прочитанням його віршів ми будемо любити його більше й більше.