Міркуванням И. С. Тургенєва про споконвічні пориви людської душі до любові й щастя присвячені три повісті про любов, створені в різні роки: 1858-й - "Ася", 1860-й - "Перша любов" і через більше десятиліття - в 1871-м - "Весняні води". Тут перед нами з'являється розгорнуте полотно оповідання.
Головний герой нерідко проходить випробування любов'ю - таємничою, нескоримою природною силою, непідвласній людській волі "У Тургенєва любов визначає відносини між людьми, відносини між людиною й миром, між людиною й мистецтвом; вона будить душу й вдихає життя навіть у те, що здавалося неживим"7 (еткинд). Звичайно зміна настрою й стану героя - доля лірики, поезії, але перед нами - повести, добутку епічного роду літератури, де головне - історія людських відносин. У повісті перед поглядом читача проходить ціле людське життя, що стикається неминуче з долями інших людей, розказана або самим автором ("Весняні води"), або від імені героя ("Ася" і "Перша любов"). У повістях про любов виникла тимчасова дистанція дає можливість із новою гостротою відчути цінність втраченого стану: "...На що я сподівався, чого я очікував, яку багату майбутність передбачав, коли ледь проводив одним подихом, одним сумовитим відчуттям на мить виникла примара моєї першої любові? А що збулося із усього того, на що я сподівався?
І тепер, коли на життя мою починають набігати вечірні тіні, що в мене залишилося більше свіжого, більше дорогого, чим спогаду про тої весняній грозі, що швидко пролетіла ранковій?" - міркує Володимир у повісті "Перша любов". Дві перші повісті - "Ася" і "Перша любов" - написані від першої особи й багато в чому підпорядковані законам побудови ліричного вірша. І події, що відбуваються, і породжений ними відзвук у душі героя, і голос автора, що вгадується читачем у ліричних відступах, дорівнює значимі Гагин говорить про Асю: "Ми... і уявити собі не можемо, як вона глибоко почуває, і з якою неймовірною силою висловлюються в ній ці почуття; це знаходить на неї так само зненацька й так само невідхильно, як гроза...". Вслухаємося в слово "невідхильно".
У корені "раз" угадується неповторність пережитої миті, сила напору стихії виниклого переживання - прекрасного, але й руйнівного, разючого. Перечитаємо опису гроз у творах Тургенєва, що супроводжують пробудженню й наростанню, кульмінації прояву почуття У всіх повістях про любов герой Тургенєва не приховує своєї розгубленості перед почуттям, що нахлинуло: "...я почував каяття, жаль саме пекуче, любов - так! саму ніжну любов. Я ламав руки...
" ("Ася"), зізнається в безпорадності перед владою слова улюбленої: "Я ревнував, я усвідомлював свою незначність, я нерозумно дувся - і нерозумно раболіпствував... я в руках Зінаїди був як м'який віск" ("Перша любов"). Автор простежує найменші рухи душі оповідача, нюанси його станів, спостерігає прояву природи почуття, у тому числі й руйнівні властивості страсті. У повісті "Весняні води" Дмитро Павлович Санин щиро й жагуче закоханий у дівчину італійського походження - Джемму, вони обоє молоді, гарні собою, досить забезпечені, вільні у виборі долі й, здавалося б, ніщо не може бути перешкодою до їхнього щастя. Але в пориві захоплення випадково зустрінутою замужньою жінкою, Марьей Миколаївною Полозовой, Санин не знаходить у собі сил протистояти потягу, що нахлинув на нього, до глибоко далекому йому людині: "...Санин у своїй кімнаті стояв перед нею, як загублений, як загиблий...
- Куди ж ти їдеш? - запитувала вона його.
У Париж - або у Франкфурт? - Я їду туди, де будеш ти, - і я буду з тобою, поки ти мене не проженеш, - відповідав він з розпачем і припав до рук своєї володарки Вона визволила їх, поклала їх йому на голову - і всіма десятьома пальцями схопила його за волосся. Вона повільно перебирала й крутила ці безмовні волосся, сама вся випрямилася, на губах зміїлося торжество - а ока, широкі й світлі до білизни, виражали одну безжалісну тупість і ситість перемоги. У яструба, що когтит пійманого птаха, такі бувають ока". чиМожемо ми дорікати героя за прояв щиросердечного сум'яття, слабості? Узагальнюючи подання учнів про образ природи у творчості И. С.
Тургенєва, запропонуємо їм зіставлення чорнових і остаточних варіантів тексту вірша в прозі "Природа". Природа - одна з ведучих тим і в "Віршах у прозі", і у всій творчості письменника. У вірші "Природа" - це "велична жінка у хвилястому одязі зеленого кольору", що не тільки прекрасна й по-материнському турботлива: "усе тварини мої діти", але й безжалісна: "я однаково про їх піклуюся - і однаково їх винищую". Людина змушена підкоритися її законам, але він не в змозі осягнути вищого змісту її дій: "Але добро... розум... справедливість...
- пролепетав я знову. - Це людські слова, - пролунав залізний голос.
- Я не відаю ні добра, ні зла... Розум мені не закон - і що таке справедливість? Я тобі дала життя - я її відніму й дам іншим, чирвам або людям... мені однаково... А ти поки захищайся - і не заважай мені! " Все живе безмовно підкоряється законам природи від незначної травинки до зірки, що покотилася, і тільки людина не може упокоритися з тим, що "день визначений прийде - і переверне його човен" життя.
Але чи не так неспроможний він перед її безжалісним ликом? Повість "Ася" завершується міркуванням оповідача: "Я зберігаю, як святиню, її записочки й висохла квітка гераниума, та сама квітка, що вона ніколи кинула мені з вікна. Він дотепер видає слабкий захід, а рука, мені давшая його, та рука, що мені стільки разів довелося пригорнути до губ моїм, бути може, давно вже жевріє в могилі... І я сам - що сталося із мною? Що залишилося від мене, від тих блаженних і тривожних днів, від крилатих надій і прагнень? Так легкий випар незначної травички переживає всі радості й всі прикрості людини - переживає самої людини".
