Однак глибокий психологізм роману - всебічне розкриття характерів визначає основне призначення пейзажу як засобу художнього відображення внутрішнього миру персонажів. У відношенні до природи проявляється теперішня, глибинна суть людської натури Наприклад, ми відзначаємо ліричний погляд на природу подорожуючого офіцера, якого розчулює «серед цього мертвого сну природи фиркання втомленої поштової трійки й нерівне побрякивание дзвіночка» і заворожують «чарівні картини» східної природи. Зовсім іншої - досвідчений, небагато втомлений - погляд у Максима Максимича. По цьомуе в суперечці про погоду перший бачить у цьому «мертвому сні природи» передвістя завтрашнього сонця, другий же вірно зауважує чорну хмару й криваву смугу на сонце, що передвіщають дощ.
Розкриття образа Печорина також відбувається не тільки в протиставленні «людин - суспільство», але й «людина - природа», «природна людина» - «людин цивілізації». До першого типу ставляться Казбич, Азамат, Бела, контрабандисти, почасти Максим Максимич. У романі підкреслюється простота натури, наївність світосприймання цих персонажів: «... Віддаляючись від умов суспільства й наближаючись до природи, ми мимоволі стаємо дітьми...» Зображення «природних персонажів дається в зіставленні із природними образами.
Наприклад, ока Бели рівняються з очами гірської сарни; кавказці - з гірськими ріками. Казбич, «начебто кішка», нападає на батька Бели. Щиросердечна чистота Бели підкреслює тим, що навкруги її могили розростаються кущі білої акації бузини. Дівчина - контрабандистка з'являється в образі «русалки», «ундини». Янко зображується на тлі стихії: він «не боїться ні моря, ні вітрів, ні туману...
». Основна риса всіх цих героїв - уроджена здатність зливатися із природою, відчувати себе її частиною. «...У серцях простих почуття краси й величі природи, сильніше, живее в сто крат, чим у нас, захоплених оповідачах на словах і на папері», - справедливо відзначає оповідач у повісті «Бела».
Ці люди можуть випробовувати «мимовільне биття серця» від виду природних картин, на відміну від людей цивілізованих, котрих «просто прекрасне не торкає». До цього другого - «цивілізованому» - типу персонажів належить Грушницкий, Вернер, Мері, Віра, Вулич. Саме до Грушницкому відношенні до прекрасного. Узагальненою протилежністю середовищу «природних» людей виступає в романі далеке від природи «водяне суспільство». Не випадково в повісті «Князівна Мери» майже зникають розгорнуті описи природи, які з'являються тільки в експозиції й у зв'язку з Печориним.
У самій назві «водяне суспільство» стосовно до, що приїхала на лікування знаті протягає авторська іронія. Подібне визначення підійшло б скоріше колу «чесних контрабандистів», що живуть за законами водної стихії У взаємодії з кожної із цих груп персонажів розкривається складний суперечливий характер Печорина. З одного боку, герой пише у своєму щоденнику: «Яка би прикрість не лежала на серце, яке б занепокоєння не млоїло думку, усе в мінуту розсіється; на душі стане легко, утома тіла переможе тривогу розуму. Немає жіночого погляду, якого б я не забув побачивши кучерявих гір, осяяних південним сонцем...
» «...Я люблю скакати на гарячому коні по високій траві проти пустельного вітру...» - так точно і ємко виражає Печорин своє таємне бажання, описуючи ідеальний стан своєї душі Однак це повне злиття із природою виявляється недосяжним для лермонтовского героя. Пристрасність, гарячність, відвага, готовність до ризику, властиві «природному» людині, вигадливо сполучаються в ньому з постійним самоаналізом, скептицизмом, холодністю зовнішнього поводження «цивілізованої» особистості. Індивідуалізм заважає Печорину повністю розчинитися в природі. Аналогічна ідея й у фіналі «Князівни Мери», де Печорин «нудьгує, і нудитися, як не ваб його тінистий гай, як не світи йому мирне сонце; він ходить собі цілий день по прибережному піску...» У відношенні до природи розкривається ще одне протиріччя головного героя лермонтовского роману: сполучення в ньому характерів «завойовника», що прагне «підкоряти собі все...», і «споглядальника», що вміє самозабутньо любуватися красами природи Споглядальний тип особистості проявляється в Печорине, коли він любується «трохи часу з вікна на блакитне небо, засіяне розірваними хмаринами», насолоджується «чудесним видом із трьох сторін» із квартири в Пятигорске.
Природні картини спонукують його до ліричним і філософським міркуваннями: «Повітря чисте й свіжий, як поцілунок дитини; сонце яскраво, небо синє - чого б, здається, більше? Навіщо отут страсті, бажання, жалю?..» Можна також помітити, що пейзаж у творі Лермонтова часто використовується як зовнішня ілюстрація внутрішніх протиріч головного персонажа. Наприклад, оповідач при зустрічі з Печориним у повісті «Максим Максимич» відзначає контраст між «прекрасним ранком» і смутним поглядом героя. Таким чином, картини природи в романі переростають із простого зображення місця дії в складний «пейзаж душі» героя, успішно заміняючи розгорнутий психологічний опис. Одним з найбільш яскравих прикладів - шлях Печорина до місця дуелі Сгрушницким. Нарешті, пейзаж в «Героя нашого часу» визначає тональність оповідання й пояснює вчинки персонажів.
Наприклад, згадування про дуже жаркий день створює тон в епізоді нападу Казбича на Белу: стрімкий напад Казбича - постріл Печорина - розбійницький удар кинджалом Отже, у творі Лермонтова «Герой нашого часу» характери героїв зображуються не тільки через розкриття їх взаимоотношении із суспільством, але й у контексті із природою. Можна виділити наступні функції пейзажу в цьому добутку: створення тла зображуваних подій, засіб розкриття характерів, спосіб створення тональності оповідання й непрямого вираження авторських оцінок Мова роману відрізняється точністю у вживанні слова, простотою побудови фрази. Лермонтов не вживає ні архаїзмів, ні слов'янізмів. Украй рідко він прибігає до іноземного мовлення й місцевих слів, і тільки тоді, коли це необхідно для характеристики тих або інших героїв: представників світського суспільства, Максима Максимича, горців. Кожне слово Лермонтова влучно й виразно. Епітети й порівняння не ускладнюють описів, а лише пожвавлюють їх, роблять поетично виразними Майстерно володіючи інтонацією, Лермонтов самим ладом мовлення мистецьки передає різні настрої.
Мова служить прекрасним засобом характеристики героїв роману. Кожному з героїв роману властиві певні особливості мовлення. Так, мовлення Максима Максимича по своєму словнику й синтаксису являє собою зразок розмовного мовлення малоосвіченого офіцера, проведшего довге життя на Кавказі, у глухій міцності.
Звідси в Максима Максимича «військові» слова й звороти: « Так-З точно...»; «Дівки й молоді хлопці стають у дві шеренги» і т. п.
; часом зриваються з його мови грубуваті слова, начебто «кошлатий диявол», «пика в нього була сама розбійницька», характерні розмовні звороти: «животики надірвеш від сміху», «наробив він (Печорин) мені турбот, не тим будь пом'януть». Мовлення Грушницкого відбиває його пристрасть до «пишних фраз», кдекламации. Мова Печорина прекрасно характеризує його складну, суперечливу натуру. Схильність до міркувань, безстрасність Печорина добре виражена в його влучних афоризмах.
Навпаки, мовлення його здобуває образний і картинний характер, стає поетичної, коли він говорить про природу, що гаряче любить Мова роману «Герой нашого часу» зіграв більшу роль у розвитку російської літературної мови. Опираючись на багатства народної мови, Лермонтов використовував досягнення вірша й прози пушкінської епохи. Зближаючи літературну мову з живим усним мовленням у замальовках побутових сцен, Лермонтов при зображенні щиросердечного життя своїх героїв застосовує слова, вираження й побудова фрази, властиві публіцистичним, науковим статтям. Таким шляхом він розширює рамки мови художньої прози
