Ковальова Т. В. і ін. Історія закордонної літератури (Друга половина ХIX – початок ХХ століття) Анатоль Франс

Ковальова Т. В. і ін.

Історія закордонної літератури (Друга половина ХIX - початок ХХ століття) Анатоль Франс Анатоль Франс Анатоль Франс (псевд. Жака-анатоля Тибо, 1844-1924) -"художник думки" (А. В. Луначарский), "письменник самий французький, самий паризький, самий вишуканий" (М. Кашен)-органічно з'єднав у своїй творчості вірність традиціям французької гуманістичної культури й прагнення до відновлення літератури новими темами й жанрами, глибокий инте-реск історії й гостре почуття сучасності, руйнівну іронію й пафос, що творить У формуванні особистості й творчості А. Франса більшу роль зіграли дитячі і юнацькі роки. Він народився в Парижу в сім'ї небагатого книговидавця й книгопродавця з набережної Сени.

У букіністичній крамниці батька майбутній письменник прилучився до культурних цінностей минулого, придбав воістину енциклопедичні знання, познайомився з відомими літераторами. Улюбленими героями його добутків довгий час будуть самотні книгарі й ерудити, що витягають мудрість із древніх фоліантів у тиші бібліотек Після закінчення в 1862 р.

католицького коллежа св. Станіслава Франс присвячує себе літературної діяльності: співробітничає в бібліографічних журналах, пише критичні статті й огляди, редагує різні видання. У цей час він зближається з поетами-парнасцами (Т. Готьє, Ш.

Бодлером, Л. де Лилем і ін.

), у традиціях яких створює свої перші [89] віршовані добутки (сб. "Золоті плоди", 1873; драматична поема "Коринфская весілля", 1876). У них Франс на матеріалі античності з винятковою поетичною майстерністю оспівав "священну гармонію" Природи, силу й красу земної любові, що протистоїть релігійному фанатизму й святенництву В 1879 р. виходять у світло повести "Иокаста" і "Худий кіт", що намітили основні риси прози письменника: тяжіння до історичної тематики, інтелектуальна насиченість оповідання, новий тип героя - ученого-гуманіста, сполучення іронії й пафосу в зображенні дійсності. Суспільно-політичну позицію Франса цього років виявляє його відношення до Паризької Комуни, що він не зрозумів і не прийняв, назвавши "дивовижним експериментом". Письменник був переконаний, що "великі зміни" повинні відбуватися "повільно й постійно...

з милосердною повільністю сил природи", і рішуче виступав проти революційного насильства В 1881 р. був опублікований роман "Злочин Сильвестра Боннара, члена Інституту", що знаменував новий етап творчості Франса й представлений такими книгами, як "Таїс" (1890), "Харчевня королеви Гусячі лабети" (1892), "Судження пана Жерома Куаньяра" (1893), "Червона лілія" (1894), "Сад епикура" (1894), збірники новел "Бальтасар" (1889), "Перламутровий футляр" (1892), "Колодязь святої Клари" (1895), чотири томи "Літературного життя" (1882 - 1892).

У них, продовжуючи традиції просвітителів, Франс у жанрі філософської повісті й роману, часто стилізованих під історичний документ, з позиції гуманістичного ідеалу взяв під сумнів всі матеріальні й духовні цінності буржуазного суспільства. Однак причини соціального неблагополуччя він бачив у самій природі людини, що, на його думку, не можна змінити. Звідси певні скепсис, песимізм, безвихідність у поглядах на майбутнє Єдина можливість піти від "жестокостей життя" - зрадитися епікурейському культу насолод, і насамперед насолоді думкою, тому що "реальна у світі тільки думка". Ці філософські установки значною мірою визначили й стильові особливості прози 80 - 90-х років: провідну роль у ній [90] здобувають діалог, міркування, дискусія, такі форми інтелектуальної гри, як парадокс і афоризм На рубежі XIX - XX вв. в умовах загострення суспільних протиріч відбувається помітна політична активізація письменника. Він бере діяльну участь у процесі Дрейфуса, домагаючись його звільнення; підтримує Золя, коли того труїть реакційна преса; бойкотує засідання Академії, членом якої він став в 1896 р.; виступає на мітингах з вимогою встановити у світі "...

більше розумний і справедливий порядок". Вираженням нових світоглядних і художніх поглядів письменника з'явилася 4-млосна соціальна епопея "Сучасна історія". Вона відкрила собою новий період у творчості Франса (кінець 90-х - 1917), до якого також ставляться й такі добутки, як "На білому камені" (1904), збірник статей "До кращих часів" (1906), "Життя Жанни д'арк" (1906), романи "Острів пінгвінів" (1908), "Боги жадають" (1912), "Повстання ангелів" (1914). Свідченням глибоких демократичних змін у творчості письменника є оповідання "Кренкебиль" (1902), присвячений трагічній долі "маленької людини", приреченого на безправ'я й убогість.

Вуличний зеленщик Жером Кренкебиль пізнав "всемогутність закону", коли був арештований за образу представника влади. Воно виразилося в тім, що чекаючи 14 су за проданий пучок порею він відмовився підкоритися наказу поліцейського "везти візок і йти увесь час уперед".

Вернувшись із в'язниці, Кренкебиль виявляє, що "ніхто його більше й знати не хотів", тому що в очах обивателів він "злочинець". Фінал оповідання має трагікомічний характер. Залишившись без засобів до існування, герой прагне знову потрапити у в'язницю, для чого насправді ображає поліцейського. Однак той виявляється людиною незлобливим і лише радить зеленщику йти своєю дорогою. Викривальна сила, гуманістичний пафос, художня виразність оповідання зробили його одним із кращих добутків французької літератури, яким не утомлювався захоплюватися Л. Н. Толстой.

[91] На початку XX століття соціалістичні ідеї усе наполегливіше опановують Франсом. Він зближається з Жаном Жоресом і в 1905 р. вступає в створену їм французьку соціалістичну партію, звертається до проблем соціалізму в публіцистичних статтях, об'єднаних потім у збірники "Соціальні судження" (1902), "До кращих часів" (1898 - 1906). Незважаючи на щирість соціалістичних шукань Франса, вони виявляли собою скоріше "соціалізм почуттів", мрію про щасливе майбутнє людства. Це знайшло відбиття й у соціально - філософському романі "На білому камені" (1904), що друкувався в газеті "Юманите". Центральне місце в ньому займає новела "Вратами з рога або вратами зі слоновой кістки", що малює картину комуністичної утопії. В 2270 р.

людство, об'єднане в "Федерацію народів", покінчило з війнами, голодом, гнобленням. Ліквідовано приватну власність, усюди панує дух колективізму, високий рівень науки й техніки зробив працю вільним і радісним. Тут досягнута "гармонія людських зусиль", коли "кожний дає суспільству Все, що може дати, і одержує всі, у чому бідує". І все-таки книга не позбавлена сумнівів щодо можливості здійснення соціалістичного ідеалу, про що свідчить саму назву. Адже відповідно до грецького міфу, вратами з рога прилітають до людини пророчі сни, вратами зі слоновой кістки - облудні. Франс не дає відповіді на питання, пророч або брехливим було це бачення майбутнього Велике значення у творчій долі письменника мала перша російська революція 1905 - 1907 р.

Франс із наснагою привітав її як передвістя нового миру. "На березі Неви, Вісли й Волги - от де вирішуються нині долі нової Європи й майбутнього людства", - писав він тоді. Франс виступає на мітингах у захист російської революції, гнівно засуджує розстріл мирної демонстрації в Петербурзі 9 січня 1905 р., назвавши його "злочином перед всім людством", стає одним з організаторів "Суспільства друзів російського народу", протестує проти розправи, що готується, над М.

Горьким Поразка російської революції він сприйняв як катастрофу. [92] Воно загострило соціальний скепсис письменника, поставило під сумнів його віру в саму можливість революційної перебудови життя.

У добутках цього періоду викриття всіх підвалин буржуазного суспільства, його історичної вичерпаності сполучається з песимістичною ідеєю безглуздості суспільного розвитку, цього вічного "круговороту історії". Гіркота й розчарування Франса чітко виявилися в одному із кращих його створень - "Острові пінгвінів".

Присутні вони й в історичному романі "Боги жадають", присвяченому Великої французької революції Для Франса була очевидної її трагічна суперечливість: гуманістичні ідеї Волі, Рівності й Братерства, майбутнє щастя людства вона затверджувала за допомогою насильства й жорстокості, що закреслили в остаточному підсумку, по думці письменника, її шляхетні цілі. Доля головного героя - художника - якобінця евариста Гамлена - покликана підтвердити це. Гамлен - рядовий діяч революції, фігура комічна й трагічна одночасно. Він цілком відданий Республіці, готовий умерти за неї й тому люто ненавидить її ворогів. Це "серце, виконане любові й гніву".

Людина по природі м'який і жалісливий, здатний віддати останній шматок хліба голодній жінці з дитиною, Гамлен з волі обставин стає членом революційного Трибуналу й відправляє на гільйотину сотні ні в чому не винних людей. Помилкова ідея рятівного терору, що опанувала їм, перетворює його в нестерпного фанатика, в "чудовиська", від якого відвертаються навіть близькі. Гамлен гостро відчуває своя моральна самітність, отьединенность від людей, але він свідомо жертвує любов'ю, щастям, життям заради майбутнього, що втілене для нього в граючому в саду дитині. Звертаючись до нього, він говорить: "Я лютий, тому що хочу, щоб ти був щасливий. Я твердий, тому що хочу, щоб ти був добрий. Я нещадний, тому що хочу, щоб завтра всі французи, проливаючи сльози радості, кинулися один одному в обятья".