Ф. И. Тютчев геніальний лірик, тонкий психолог, глибокий філософ

Мир Тютчева повний таємничості. Одна з його загадок - природа. У ній постійно протиборствують і співіснують дві сили: хаос і гармонія. У надлишку й торжестві життя переглядає смерть, під покривом дня ховається ніч. Природа в сприйнятті Тютчева безупинно двоїться, «поляризується». Не випадково улюблений прийом поета - антитеза: «дольний мир» протистоїть «височіням крижаним», тьмяна земля - небу, що блищить грозою,, світло - тіні, «південь блаженний» - «півночі фатальному».

Тютчевским картинам природи свойствен динамізм. У його лірику природа живе в різні годинники дня й пори року. Поет малює й ранок у горах, і «море нічне», і літній вечір, і «полудень імлистий», і «весняний перший грім», і «мохи сивий» півночі, і «пахощі, квіти й голоси» півдня. Тютчев прагне запам'ятати момент перетворення однієї картини в іншу.

Наприклад, у вірші «Тіні сизі змішали...» ми бачимо, як поступово згущаються сутінки й наступає ніч. Швидку зміну станів природи поет передає за допомогою безсполучникових конструкцій, однорідних членів речення. Динамізм поетичній картині надають дієслова: «змішали», «заснув», «збляк - нул», «розв'язалися». Слово «рух» сприймається як контекстуальний синонім життя. Одне із самих чудових явищ російської поезії - вірші Тютчева про чарівну російську природу, що у його віршах завжди одухотворена: Не те, що мнете ви, природа: Не зліпок, не бездушний лик - У ній є душу, у ній є воля, У ній є любов, у ній є мова... Життя природи поет прагне зрозуміти й запам'ятати у всіх її проявах.

З дивною художньою спостережливістю й любов'ю Тютчев створив незабутні поетичні картини «осіни первісної», весняної грози, літнього вечора, ранку в горах. Прекрасним образом такого глибокого, проникливого зображення миру природи може з'явитися опис літньої бури: Як весел гуркіт літніх бур, Коли, здіймаючи порох летучий, Гроза, що нахлинула хмарою, Збентежить небесну лазур.

І необачно-бездумно Раптом на діброву набіжить, І вся діброва затремтить Широколиственно й галасливо... Усе в лісі представляється поетові живого, повним глибокого значення, все говорить із ним «зрозумілим серцю мовою».

Образами природної стихії він виражає свої таємні думки й почуття, сумніви й болючі питання: Незворушний лад у всім; Созвучье повне в природі, - Лише в нашій примарній волі Розлад ми з нею створюємо. «Вірний син природи», так називав себе Тютчев, він викликує: Ні, мого до тебе пристрасті Я сховати не в силах, мати-земля! В «квітучому світі природи» поет бачив не тільки «пренадлишок життя», але й «збиток», «знемога», «посмішку увяданья», «стихійний розбрат». Таким чином, і пейзажна лірика Тютчева виражає суперечливі почуття й роздуми поета. Природа прекрасна в будь-яких проявах. Поет бачить гармонію в «стихійних суперечках».

Співзвуччю природи протипоставлений вічний розлад у людському житті. Люди самовпевнені, вони відстоюють свою волю, забуваючи про те, що людина - усього лише «мрія природи». Тютчев не визнає окремого існування, вірить у Світову Душу як основу всього живого. Людина, забуваючи про свій зв'язок з навколишнім світом, прирікає себе на страждання, стає іграшкою в руках Долі. Хаос, що є втіленням творчої енергії заколотного духу природи, лякає людей. Фатальні початки, настання хаосу на гармонію визначають буття людське, його діалог з долею. Людина веде двобій з «непереборною Долею», зі згубними спокусами.

Він невпинно пручається, відстоює свої права. Найбільше яскраво проблема «людин і доля» відбита у вірші «Два голоси».

Звертаючись до читачів, поет призиває: Мужайтеся, про други, боріться прилежно, Хоч бій і нерівний, боротьба безнадійна!.. На жаль, Тривога й праця лише для смертних серць... Для них немає перемоги, для них є кінець. Безмовність природи, яким оточена людина, виглядає лиховісним, але він не здається; їм рухають шляхетна воля до опору нещадній силі й мужність, готовність іти на смерть, щоб «вирвати в Долі переможний вінець». На всій його творчості лежить печатка роздумів про протиріччя в суспільному житті, учасником і вдумливим спостерігачем якої був поет. Називаючи себе «уламком старих поколінь», Тютчев писав: Як смутно напівсонною тінню, Зі знемогою в кості, Назустріч сонцю й движенью За новим плем'ям брести. Людини Тютчев називає незначним пилом, що мислить очеретом.

Доля й стихії панують, на його думку, над людиною, сиротою бездомним, доля його подібна до крижини, що тане на сонце й спливає у всеосяжне море, - в «безодню фатальну». І в той же час Тютчев славить боротьбу, мужність, безстрашність людини, безсмертя подвигу. При всій неміцності людського існування людьми володіє велика спрага повноти життя, польоту, висоти.

Ліричний герой викликує: ПРО, Небо, якби хоч раз Цей пломінь розвився з волі - І, не нудячись, не мучась частці, Я просяяв би - і згас! Напруженість і драматизм проникають і в сферу людських почуттів. Людська любов лише «двобій фатальний». Це особливо гостро відчувається в «Денисьевском циклі». Психологічна майстерність Тютчева, глибина збагнення таємних таємниць людського серця роблять його предтечей толстовських відкриттів в області «діалектики душі», визначають рух всієї наступної літератури, що усе більше поринає в найтонші прояви людського духу. Печатка роздвоєності лежить на любовній ліриці Тютчева. З одного боку, любов і її «очарованье» - це «життя ключ», «чудесний полон», «чистий вогонь», «сполучник душі з душею рідний»; з іншого боку - любов представляється йому «буйною сліпотою», «боротьбою нерівної двох серць», «двобоєм фатальним».

Любов у Тютчева виявлена у вигляді нерозв'язного протиріччя: безмежне щастя обертається трагедією, мінути блаженства спричиняють страшну розплату, закохані стають катами друг для друга. Поет робить приголомшливий висновок: ПРО, як убийственно ми любимо, Як у буйній сліпоті страстей Ми те всього вірніше губимо, Що серцю нашому милею! Лірика Тютчева виконана тривоги й драматизму, але це реальна драма людського життя. У прагненні запам'ятати її, перетворити в красу - теж «перемога безсмертних сил». Про поезію Тютчева можна сказати його ж віршами: Серед громів, серед вогнів, Серед страстей, що клекочуть, У стихійному полум'яному розбраті, Вона з небес злітає до нас - Небесна до земних синів, Із блакитною ясністю в погляді - І на море, що бунтує Ллє примирливий єлей.

Літературна спадщина Тютчева невелико по обсязі, але А. Фет у написі на збірнику віршів Тютчева справедливо відзначив: Муза, правду дотримуючи, Дивиться, і на вагах у їй От ця книга невелика, Томів премногих тяжчай.

Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Школьный ассистент