Частини мови й поезія

Частини мови й поезія Слово в поезії має свої морфологічні особливості. Насамперед - тут налічується одинадцять частин мовлення Десять із них ті ж, що й у шкільній граматиці, основними з яких є ім'я іменник, дієслово й ім'я прикметник. У поезії над усіма ними високо піднімається сама головна частина мови - особистий займенник першої особи однини. Без Я лірична поезія неможлива.

Це настільки очевидно, що зрозуміло всім. Однак нерідко який-небудь строгий мораліст дорікає поета в нескромності, у яканье. Подібний докір не справедливий. От рядок, у якій четирежди повторюється сама головна частина мови: «Я цар - я раб - я хробак - я Бог!

» Пронзительнее цього вірша в нашій поезії ні, а по своїй ємності він переважує багатотомну епопею. Це Я Державіна кожний читач у праві віднести й до себе. А якщо це так, то про якому яканье щирого поета може йти мовлення? Тепер на мгновенье представте, що хтось щоб уникнути яканья замінив у наведеному вірші особистий займенник першої особи однини яким-небудь іншим особистим займенником: ти, він, ми, ви, вони. Правильно, у такому випадку замість геніального вірша вийдуть банальні хвастощі або підлесливі лестощі. Із трьох основних частин мови першим виникло ім'я іменник. Євангеліє від Іоанна відкривається широко відомим висловом: «На початку було Слово, і Слово було в Бога, і Слово було Бог».

Якщо не брати до уваги містичний аспект цього судження, то стане очевидним, що воно зобов'язано книзі Буття. Після створення миру бог настільки стомився, що доручив Адамові дати назву всім створеним істотам. Так і виникло ім'я іменник - частина мови, що позначає предмет. Спочатку, у язичників, і сам бог був предметом, наприклад, якою-небудь рослиною, твариною або ідолом. Твердження Іоанна, що Слово було Бог, дематеріалізує колишнє, язичеське, сприйняття бога. Проте й саме слово «Слово» є ім'ям іменником. Тобто для вираження як зовнішнього, так і внутрішнього миру наших пращурів досить було однієї єдиної частини мови - ім'я іменника.

Геніальну пародію на подібну мову створив Свифт, у якого жителі якоїсь країни носили на спині наповнений різними предметами величезний мішок і при зустрічі демонстрували який-небудь із них залежно від того, про що хотіли повідати один одному. На зорі людського буття іменник таїв у собі ідею загальності. Сонце й зірки для всіх минулого сонцем і зірками, тому що ще не було нагороджених зірками, які й займають місце під сонцем. Значення загальності дотепер є найважливішою властивістю іменника - Ніч, вулиця, ліхтар, аптека, Безглузде й тьмяне світло.

Живи ще хоч чверть століття - Усе буде так. Результату немає. Умреш - почнеш знову спочатку, І повториться всі, як встарь: Ніч, крижані брижі каналу, Аптека, вулиця, ліхтар У ліричному вірші особистий займенник першої особи однини відчувається навіть при його формальній відсутності. Це вірш Блоку не ліричне, а епічне. Воно не може вмістити в себе Я.

Перед нами загальна, універсальна думка, передана засобами ліричної поезії. Примітно, що багато аматорів римованого мовлення найвищими досягненнями в поезії вважають яку-небудь загострену думку, афоризм. Вони захоплено цитують, наприклад, ті рядки Хайяма, у яких поезія відсутня: «Ти краще голодуй, чим їж що потрапило, // И краще будь один, чим разом з ким потрапило». Таким манером можна перекласти у вірші всі прислів'я й приказки, але від цього вони не стануть явищем ліричної поезії.

Нагнітанням іменників Блок ще більше підсилив універсальність повсякденної істини. Рядка, у яких превалюють іменники, у нашій поезії зустрічаються рідко.

Сусідство одних тільки іменників висушує вірш, позбавляє його природного подиху. Тому Блок суху перечислительную інтонацію розбавив прикметниками. За останні кілька сторіч у зв'язку з появою буржуазії ідея загальності стала рьянее, чим раніше, витіснятися ідеєю власного володіння. Ім'я іменник, зробивши в споживчому суспільстві поворот від ідеї загальності до ідеї приватної власності, знову зайняло домінуюче положення, повернувши складну людську свідомість до мови тих самих жителів, який їдко висміяв Свифт. Як це виглядає у віршованій практиці можна продемонструвати на прикладі Бродського, типового співака індустріального суспільства. Свій переїзд в Америку він ознаменував дифірамбами на честь її демократії, демократії мільярдерів. Він виправдує знищення індійських племен колонізаторами й проголошує спрощення людського мовлення, що повинна обмежитися лише «частиною мови», іменником.

Цю мінімалістську язикову програму він поклав у підставу власних добутків - На крильцях твоїх зіниці, вії - чи красуні, птаха - обривки чиїх, скажи мені, це осіб, потре летучий? Яких, скажи, твій випадок часток, крупиць виявляє натюрморт: речей, чи плодів?

і навіть рибного лову трофей простягнений Я вибрав саму легкотравну із шістнадцяти аналогічних строф його вірша «Метелик». Однак і в ній видно, з якою катівською жорстокістю знівечено одне із прелестнейших створень природи. Це досить схоже з маніакальною схильністю до версифікації. Ім'я прикметник, як виявляється з його назви, з'явилося після ім'я іменника, до якого воно й додавалося. У поезії прикметник називається епітетом, тобто виразним метафоричним визначенням. Але функція його аж ніяк не обмежується виразністю. Прикметники, будучи в буттєвому відношенні менш важливими, чим іменники, сприяють легкості поетичного мовлення, її плавності.

Але зловживання прикметниками приводить до красивості. Неможливо встановити, скільки тисячоріч людське мовлення складалося тільки з іменників і прикметників. У ті часи наші пращури висловлювалися так званими називними реченнями. Поява дієслова бути бурхливим проривом до багатства й точності людського мовлення. Ніколи в нашій мові саме слово «дієслово» було синонімом мовлення, як, наприклад, ще в Державіна: «Дієслово часів! металу дзенькіт!

» Дієслово, позначаючи дію або стан предмета, привів статичний мир наших пращурів у рух. Сонце засяяло, зірки замигали, птаха запекли, серце забилося. Скупчення дієслів стало показником енергії, швидкості: «Прийшов. Побачив.

Переміг». У поезії дієслово, якщо брати його в якості опорного, ключового слова, приводить до драматизації. Поет немов перевтілюється в один з героїв драматургічного добутку, які називаються діючими особами, хоча вони не стільки діють, скільки розмовляють - Друг мій тихий, друг мій дальний, Подивися, - Я холодний і сумний Світло зорі ...…………………………......

/p> И безмовний, і сумний, Поутру, Друг мій таємний, друг мій дальний, Яумру. Очевидно, що натхнення подарувало Сологубу фінальний рядок, над якою він майстерно звів надбудову. «Я вмру» - відкриття як приголомшуюче, настільки й важливе. Воно приходить раптово й відокремлює людини від тварини, якому неведомо про кінцівку власного існування. Натхненний удачею, Сологуб добув прекрасну метафору «світло зорі», що незабаром іде, умирає. Асоціація з останнім віршем вийшла дуже переконлива, зрима й нерозривна. Ще прекрасніше зложилася м'яка, вкрадлива інтонація звертання «до таємного, дальному другові», з яким поет ділиться своїм сумним відкриттям.

Останній вірш підкоряє собі й мелодію, дивна плавність якої зобов'язана насамперед чудовим епітетам і повторам. На тлі повторюваної морфологічної рими (« дальний-сумний») з особливою чіткістю виділяються інші рими, що прошитие із ключовим словом «умру» звуком «р». Однак не ці особливості наведених рядків роблять їхнім шедевром. Більшість віршів Сологуба написані в подібній манері, але далеко не всі доконані. Подарований поетові натхненням дієслівний ключ, настільки природно оттеняющий драматичний пафос цього вірша, таїв собі творчу удачу.Твір прочитав: 5471 Оновлено ( 21.09.2014 10:24 )

Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Школьный ассистент