Борисов Л. Під прапором Катриони. Частина дев’ята. Прощай, Тузитала! Глава п’ята

Пример HTML-страницы
Пример HTML-страницы

Борисов Л. : Під прапором Катриони. Частина дев'ята. Прощай, Тузитала! Глава п'ята "роман з передмовою", як він називав таке питво, і, почуваючи себе краще, ніж третя година назад, задавав своєму другові питання. Для тубільного населення англійське консульство відкрило дві крамниці в центральній частині острова.

У цих крамницях можна було купувати товари в борг без надбавки, але з однією умовою: випливало оплатити раніше придбані речі в момент чергової покупки. Це умова сильно утрудняла покупців, і Матаафа вирішив просити Стивенсона написати із цього приводу в англійські газети. Але, поговоривши з ним мінут десять, Матаафа переконався, що Стивенсон не в змозі писати що-небудь, і відклав розмову до наступного візиту — Я прийду до Тузитале завтра, — сказав Матаафа. — Прошу вибачити мене Матаафа поклонився сидевшим за столом і, супроводжуваний своїми слугами, що стояли у дверей, вийшов — Він сказав: завтра... — вимовив Стивенсон, розрізаючи апельсин. — А чому він не захотів говорити із мною сьогодні?

Я так погано виглядаю? Він подивився на свою матір, відклав розрізаний надвоє апельсин і потягнувся до вази сбананами. — Матаафе ніколи, він квапиться, — сказала миссис Стивенсон, трудячись над крильцем курчати. — Матаафа завжди такий — Дуже делікатний і недовірливий, — додав Ллойд, звертаючись до вітчима. — Йому здалося, що він перешкодив — Може бути, — зітхнувши, упустив Стивенсон і нічого не взяв з вази сбананами. У вікно заглянув, уставши на лаву, старий Галлету, — він жив у Вайлиме на положенні почесного пенсіонера й абсолютно нічого не робив. Він побачив Стивенсона, його чіткий профіль, глибоко запалі очі й сказав собі: "Вайлима незабаром осиротіє..." — Що ми будемо робити, коли Тузитала вмре?

— запитала дружина Сосими одного з наближених Матаафи. Той відповів, що всім буде погано, що все дерева засохнуть, а небо стемніє. Може трапитися, що й зірки потухнуть і сонце перестане світити й гріти. Дружина Сосими всьому вірила тому, що говоривший з нею вірив у це. Все-таки він не допускав, що Тузитала вмре. У всякому разі, сьогодні цього не трапиться.

Тузитала сам знає, коли йому вмерти. Тузитала не хоче вмирати, йому треба працювати, писати й піклуватися про людей.

Яка дурість — Тузитала й смерть!.. — Чому ви всі так дивно дивитеся на мене?

— запитав Стивенсон, поглядом зупиняючись на кожному, хто сидів за круглим столом. — Раніше ви інакше дивилися на мене... — На кого ж нам і дивитися? — відповіла його мати, потискуючи плечима Фенни повторила її жест і посміхнулася. Ізабелла і її чоловік (він ненадовго приїхав учора) переглянулися й опустили ока.

Ллойд сказав: — Мій дорогою Льюис стає недовірливим, і зовсім дарма. — Відповіді незадовільні, — помітив Стивенсон і поскаржився на головний біль Його негайно уклали в постіль; він попросив Ізабеллу прочитати йому що-небудь із "Книги джунглів" Киплинга, — автор місяць назад надіслав її "самоанскому пустельникові", як писав про тім на титульному аркуші. Стивенсон слухав уважно, кілька разів просив двічі й тричі прочитати ті сторінки, які йому особливо чим-небудь подобалися. На початку п'ятого він продиктував лист Хенли й, на прохання Фенни, переглянув рахунки й витрати за листопад. Потім він ненадовго забувся в неспокійному, хворобливому сні.

У п'ять йому схотілося питися — Мені дуже хочеться додому, — сказав він пасербиці. — Так сильно хочеться!.. Щось там, в Единбурзі, робиться зараз... И промурмотав напіввиразно: — Сніг на даху... роса на вересі... " Біль-Доля"... птаха... И раптом чітко й виразно крикнув: — Кет Драммонд!

Ізабелла боялася цього ім'я. Вона ніколи не бачила Кет і не знала, гарна вона або дурна, але часте повторення короткого, як постріл, ім'я лякало її й щеміло серце. Вона хотіла піти з кабінету, але вітчим запитав: — Яке сьогодні число? — Третє, — відповіла Ізабелла. — Третє грудня — Третє грудня... — повторив Стивенсон. — В Единбурзі сніг... На море шторм... Доглядачам маяків робота... Поклич, будь ласка, Ллойда. Втім, не треба.

Здається, ми так і не закінчимо нашого роману... — Не будемо квапитися, — непевно вимовила Ізабелла. — Часу досить. Стивенсон посміхнувся — Часу завжди багато, — сказав він. — Життя коротке, але в ній дуже багато днів, годин, мінут... Коли підходиш до дверям небуття, ясніше бачиш, мій друг, скільки часу ти втратив дарма. А його було так багато!.. Подивися на мене, не йди Ізабелла подивилася в очі вітчимові, посміхнулася й під пристойним приводом вийшла з кабінету Так проходив останній день Тузитали. У сім вечорів він сам, без сторонньої допомоги, прийшов у їдальню й сіл на стілець.

Бесіда почалася негайно — говорили про останні новини в Європі, про Паризький салон, про виставку Родена, про те, що через два роки виконується сто років від дня смерті Роберта Бернса. Стивенсон просив нагадати йому про статтю, що він неодмінно напише із приводу майбутньої дати. "А те, можливо, вони там забудуть", — сказав він, вкладаючи в слова "вони там" насмішкувато-іронічний відтінок — А завтра ранком я має намір відправитися в гості, — заявив він і простягнув руку до шухлядки із цигарками. Фенни покачала головою, дивлячись на чоловіка, що прикурює від уже викуреної, але ще тліючої цигарки. — Давно не був у коменданта порту, — сказав він, глибоко й галасливо затягаючись димом. — Давно не був у містера Моорза. Чи не зіграти нам у карти?

— звернувся він Кллойду. Стали грати в карти. Стивенсон вигравав.

У вісім, коли стінні годинники гулко, по-баштовому, почали бити, Стивенсон раптом рвучко піднявся зі стільця, гойднувся, долонею потер чоло й, задкуючи, дійшов до крісла своїх предків. Годинники пробили останній, восьмий раз. Стивенсон опустився в крісло й цю же секунду сповз на підлогу. Миссис Стивенсон схилилася над ним з питанням: — Що з тобою, Лу? Син не відповів.

Ллойд вибіг з будинку, осідлав Бальфура й поскакав за лікарем. Але й без нього Фенни й Ізабелла омраченно, з болем, що млоїть, і жахом установили, що їх Луи мертво. Прибулому незабаром лікареві залишалося тільки офіційно засвідчити смерть Стивенсона, що пішла, на його думку, від крововиливу вмозг.

Зупинилося серце Тузитали. Слуги у Вайлиме оніміли від горя. Матаафа (йому негайно сповістили) опустився на коліна перед ліжком, на якій лежав його друг і захисник, і плакав разом з матір'ю й дружиною Тузитали.

Більша юрба на площі перед будинком всю ніч шуміла, переговорювалася й боялася вимовляти ім'я покійного, що тепер уже радиться з душами всіх гарних людей і чекає, коли йому дадуть інше, нове ім'я: старе, земне він уже забув, а тому не можна живим і згадувати його доти, поки тіло Друга й Брата не опустять вземлю. Його накрили прапорами самоанских вождів, і кожний, хто приходив попрощатися з ним, як тільки піднялося сонце, кінцями пальців стосувався голови покійного, а потім підносив їх до своїх очей і подумки вимовляв своє ім'я, щоб покійний простив його, що продовжує жити — Горе, горі! — викликував Матаафа й не відводив погляду від дорогої, нерухливої особи Друга й Брата Прийшли консули зі своїми сім'ями, матроси із крейсерів, що служать порту, місіонери, купці, хазяїн готелю й випадкових постояльців. Хери Моорз пошепки запитав Ллойда опохоронах. — Матаафа сказав: він наш, — відповів Ллойд. — Матаафа сказав: він жив для нас, а тепер він назавжди з нами. Похоронами розпоряджається Сосима.

Ллойд судорожно пересмикнув плечима, закрив руками особа. Хери Моорз обійняв його й, бажаючи відволікти від важких переживань і думок, заговорив про насущно необхідному, звичайному, земному: — Треба дати телеграми, дорогий сер. Я це зроблю зараз же, дайте тільки адреси И через кілька мінут заквапився на телеграф.

Вечірні газети в Лондоні, Единбурзі, Глазго, Нью-Йорку, Сан-Франциско й Парижу повідомили про смерть Стивенсона. Його друзі — Бакстер, Кольвин, Роден, Хенли, Марсель Швоб, Киплинг, Марко Твен — надягли жалобні нарукавні пов'язки.

На всіх судах англійського флоту були приспущені прапори А тут, на острові, сотні самоанцев гострими кирками, сокирами й ломами висікали щабля на неприступній горі Веа, на вершину якої ще ніхто ніколи не піднімався. До вечора четвертого грудня було вибито вісімдесят сходів шириною в три метри й висотою в десять сантиметрів. На плоскій вершині гори розчистили площадку, вирили глибоку могилу.

Майстри-Каменотеси відвалили в підніжжя Веа величезний шматок кам'яної породи, обтесали його у вигляді саркофага й на одній стороні вибили напис: МОГИЛА ТУЗИТАЛи И під нею біблійні слова Руфі до Ноемини: "Куди ти підеш, туди і я піду, де ти будеш жити, там і я буду жити. Народ твій буде моїм народом, і твій Бог моїм Богом, і де ти вмреш, там і я вмру й похована буду". Праворуч і ліворуч цього напису добрі майстри-каменотеси вибили зображення квітки будяка — національної емблеми Шотландії — і мальви.

Пример HTML-страницы
Пример HTML-страницы
Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Школьный ассистент
Adblock
detector