Аналіз вірша Буніна «Самітність» У кожного літературного твору, та й взагалі в будь-якого твору мистецтва завжди найдеться свій читач або глядач. Та людина, у якого прочитання або перегляд шедевра викличе голосний відгук у серці й душі. Багато в чому це залежить від нашого щиросердечного стану, настрою, що оточує нас обстановки, стану природи. Коли прочитане вами добуток відповідає вашому щиросердечному стану, воно обов'язково знайде відгук у вашім серці Саме так і було із мною, коли я прочитав вірш Івана Олексійовича Буніна «Самітність». Я відчув туги, зложилося таке враження, нібито самотнім був не поет, що написав цей добуток, а я, усього лише раз прочитавший його. Переді мною вставала гарна й сумна картина - пізня осінь, коли вже щосили відчувається прихід зими й холодів. Природа навколо посіріла, мрячить дощ, а в душі селиться якийсь непояснений смуток.

Вдобавок до всього відбувається розставання із близькою й коханою людиною. Ліричного героя вірша Буніна «Самітність» залишає улюблена жінка, і він залишається один на один зі своїми нелегкими думками При цьому я почуваю, що нинішній стан його душі не вічно, пройде час, наступить весна й він оживе. Але зараз весь простір захопила осінь, природа заціпнула, віддалася її влади.

Про гарну погоду, тепло і яскраві фарби залишається тільки згадувати. Втім, також, як і про улюблену жінку. Саме таким спогадам і віддається ліричний герой вірша Буніна «Самітність». Йому хочеться повернути її, просити залишитися з ним. Але він розуміє, що тепер вони зовсім чужі друг для друга люди.

І вирішує, що краще буде завести собі собаку - вірного друга, що ніколи не зрадить і не піде від його Вірш «Самітність» - мій улюблений твір Івана Олексійовича Буніна. Воно сумно й щиро.