Американський боєць

Хемингуей ернест Міллер Вікно в номері готелю відкрито, і, лежачи в постелі, чуєш стрілянину на передовій лінії, за сімнадцять кварталів звідси. Всю ніч не припиняється перестрілка. Гвинтівки потріскують - «такронг, каронг, краанг, такронг», а потім вступає кулемет. Калібр його крупніше, і він тріскотить набагато голосніше: «ронг, караронг, ронг, ронг». Потім чутний наростаючий гул міни, що летить, і дріб кулеметної черги.

Лежиш і прислухаєшся - і як добре витягнутися в постелі, поступово зігріваючи холодні простирадла в ногах ліжка, а не бути там, в Університетському містечку або Карабанчеле. Хто те хрипким голосом розспівує під вікном, а троє п'яних перелаюються, але ти вже засипаєш Ранком, раніше, ніж тебе розбудить телефонний дзвінок портье, прокидаєшся від оглушливого вибуху і йдеш до вікна, витикаєшся й бачиш людини, що з піднятим коміром, втягши голову в плечі, біжить по брукованій площі. У повітрі коштує їдкий захід снаряда, що розірвався, що ти сподівався ніколи більше не вдихати, і в купальному халаті й нічних туфлях ти збігаєш по мармуровим сходам і ледве не збиваєш із ніг жінку похилого віку, поранену в живіт; двоє чоловіків у синіх робочих блузах уводять її у двері готелю. Обома руками вона затискає рану нижче повних грудей, і між пальців тоненьким струмком стікає кров. На розі, у двадцяти кроках від готелю - купа щебенів, осколки бетону й порита земля, убитий у порваному, запиленому одязі, і глибока лійка на тротуарі, звідки піднімається газ із розбитої труби, - у холодному ранковому повітрі це здається маревом пекучої пустелі - Скільки вбитих?

- запитуєш поліцейського - Тільки один, - відповідає він. - Снаряд пробив тротуар і розірвався під землею. Якби він розірвався на каменях бруківки, могло б бути п'ятдесят Інший поліцейський чим нибудь накриває верхній кінець тулуба, - де раніше була голова; посилають за робітником, щоб він полагодив газову трубу, а ти вертаєшся в готель - снідати. Прибиральниця з почервонілими очами замиває плями крові на мармуровій підлозі вестибюля. Убитий - не ти, і не хто нибудь із твоїх знайомих, і всі дуже проголодались після холодної ночі й довгого вчорашнього дня на Гвадалахарском фронті - Ви бачили його? - запитує хто те за сніданком - Бачив, - відповідаєш ти - Адже ми по десяти разів у день проходимо там. На самому куті.

- Хто те жартує, що так можна й без зубів залишитися, і ще хто те говорить, що цим не жартують. І у всіх настільки властиве людям на війні почуття. Не мене, ага!

He мене Убиті італійці там, під Гвадалахарою, теж були не ти, хоча вбиті італійці із за спогадів молодості усе ще здаються «нашими вбитими». Ні, не ти. Ти по колишньому ранніх ранках виїжджав на фронт у жалюгідному автомобильчике із ще більш жалюгідним шофериком, що, видимо, терзався усе сильніше в міру наближення до передового. А ввечері, іноді вже в темряві, без вогнів, їхав назад, і твою машину з гуркотом обганяли важкі вантажівки, і ти вертався в гарний готель, де тебе чекала чиста постіль і де ти за долар у добу займав один із кращих номерів вікнами на вулицю. Номера поменше, у глибині, з тої сторони, куди не попадали снаряди, коштували набагато дорожче. А після того випадку, коли снаряд розірвався на тротуарі перед самим готелем, ти одержав прекрасний кутовий номер із двох кімнат, удвічі більш того, котрий ти раніше займав, і дешевше, ніж за долар у добу. Не мене вбили.

Ага! Ні, не мене. Цього разу не мене Потім у госпіталі Американського суспільства друзів іспанської демократії, розташованому в тилу Морати, на Валенсийской дорозі, мені сказали: - Вас хоче бачити Ревен.

- А я його знаю? - Здається, ні, - відповіли мені, - але він хоче вас бачити - Де він? - Нагорі.

У палаті нагорі робили переливання крові якому те людині з дуже сірою особою, що лежав на ліжку, витягнувши руку, і, не дивлячись на пляшку, що булькає, безпристрасним голосом стогнав. Він стогнав як те механічно, через правильні проміжки, і здавалося, що стогони виходять не від нього. Губи його не ворушилися - Де отут Ревен? - запитав я - Я тут, - сказав Ревен.

Голос пролунав із за бугра, покритого грубою сірою ковдрою. Дві руки були схрещені над бугром, а у верхньому кінці його виднілося щось, що коли те було особою, а тепер являло собою жовту струпчатую поверхня, пересічену широким бантом на тім місці, де раніше були ока - Хто це? - запитав Ревен. Губ у нього не було, але він говорив досить чітко, м'яким, приємним голосом - Хемингуей, - сказав я. - Я прийшов довідатися, як ваше здоров'я - З особою було дуже погано, - відповів він.

- Обпалило гранатою, але шкіра сходила кілька разів, і тепер все гоїться - Воно й видно. Відмінно гоїться Говорячи це, я не дивився на нього особа - Що чутно в Америці? - запитав він. - Що там говорять про таких, як ми? - Настрій різко змінився, - сказав я. - Там починають розуміти, що Республіканський уряд переможе - И ви так думаєте?

- Звичайно, - сказав я - Це мене жахливо радує, - сказав він. - Знаєте, я б не засмучувався, якби тільки міг стежити за подіями. Біль - це дрібниці. Я, знаєте, ніколи не обертав уваги на біль.

Але я страшно всім цікавлюся, і нехай болить, тільки б я міг розуміти, що відбувається. Може бути, я ще придамся на що нибудь. Знаєте, я зовсім не боявся війни. Я добре воював. Я вже раз був поранений і через два тижні повернувся в наш батальйон. Мені не терпілося повернутися. А потім із мною трапилося от це.

Він вклав свою руку в мою. Це не була рука робітника. Не відчувалося мозоль, і нігті на довгих, лапчастих пальцях були гладкі й закруглені - Як вас ранило? - запитав я - Так одна частина здригнулася, ну ми й пішли зупинити її й зупинили, а потім ми билися з фашистами й побили їх. Важко, чи знаєте, довелося, але ми побили їх, і отут хто те пустив у мене гранатою Я тримав його за руку, слухав його оповідання й не вірив ні єдиному слову. Дивлячись на те, що від нього залишилося, я як те не міг уявити собі, що переді мною покалічений солдат. Я не знав, при яких обставинах він був поранений, але оповідання його звучав непереконливо.

Кожний бажав би одержати поранення в такому бої. Але мені хотілося, щоб він думав, що я йому вірю - Звідки ви приїхали? - запитав я - З Пітсбурга. Я там закінчив університет - А що ви робили до того, як приїхали сюди? - Я служив у благодійному суспільстві, - сказав він. Отут я остаточно впевнився, що він говорить неправду, і з подивом подумав, як же він усе таки одержав таке страшне поранення?

Але неправда його мене не бентежила. У ту війну, що я знав, люди часто прибріхували, розповідаючи про те, як вони були поранені. Не відразу - після. Я сам у свій час небагато прибріхував. Особливо пізно ввечері. Але він думав, що я вірю йому, і мене це радувало, і ми заговорили про книги, він хотів стати письменником, і я розповів йому, що відбулося північніше Гвадалахари, і обіцяв, коли знову потраплю сюди, привезти що нибудь із Мадрида. Я сказав, що, може бути, мені вдасться дістати радіоприймач - Я чув, що Дос Пассос і Синклер Льюис теж сюди збираються, - сказав він - Так, - підтвердив я.

- Коли вони приїдуть, я приведу їх квам. - От це чудово, - сказав він. - Ви навіть не знаєте, яка це для мене буде радість - Приведу неодмінно, - сказав я - А незабаром вони приїдуть? - Як тільки приїдуть, приведу їх квам. - Спасибі, ернест, - сказав він. - Ви не образитеся, що я кличу вас ернестом? Голос м'яко й дуже ясно піднімався від його особи, що походило на пагорб, поритий боєм у дощову погоду й потім спечений на сонце - Ну що ви, - сказав я.

- Будь ласка. Послухайте, дружище, ви незабаром поправитеся. І ще дуже придастеся. Ви можете виступати по радіо. - Може бути, - сказав він. - Ви ще прийдете? - Звичайно, - сказав я.

- Неодмінно. - До побачення, ернест, - сказав він - До побачення, - сказав я йому Унизу мене повідомили, що обоє очі й особа загинули й що, крім того, у нього глибокі рани на стегнах і ступнях - Він ще втратився декількох пальців на ногах, - сказав лікар. - Але цього він не знається - Мабуть, ніколи й не довідається - Чому? Звичайно, довідається, - сказав лікар. - Онпоправится. Усе ще - не ти поранений, але тепер це твій співвітчизник.

Твій співвітчизник з Пенсільванії, де ми коли те билися під Геттисбергом. Потім я побачив, що по дорозі назустріч мені - із властивому кадровому британському офіцерові поставою бойового півня, який не змогли розтрощити ні десять років партійної роботи, що ні стирчать краї металевої шини, що охоплює підв'язану руку, - іде батальйонний Ревена Джон Кеннингхем. У нього три кульові рани в ліву руку вище ліктя (я бачив їх, одна гноїться), а ще одна пробила груди й застрягли під лівою лопаткою. Він розповів мені точно й коротко, мовою військових зведень, про те, як вони зупинили відступаючу частину на правому фланзі батальйону, про бій в окопі, один кінець якого тримали фашистські, а іншої - республіканські війська; про те, як вони захопили цей окоп, і як шість бійців з одним кулеметом відрізали біля вісімдесятьох фашистів від їхніх позицій, і як запекло оборонялися ці шість бійців доти, поки не підійшли республіканські частини й, перейшовши в настання, не вирівняли лінію фронту. Він виклав все це ясно, переконливо, з вичерпною повнотою й сильним шотландським акцентом.