Цикл поезій «Моя ти земле…» Василя Буденного народжений великою любов’ю до рідної землі й турботою про її долю. Тут ми бачимо, наскільки чітко автор усвідомлює, що його рідний край, його мала батьківщина — лише мала частка держави Україна, а та є материковою складовою планети Земля. Сьогодні не можна побудувати якісь захисні кордони, аби вберегтися від глобальних екологічних катастроф, спричинених технічним прогресом. Тому й прагне привернути увагу читача до екологічних проблем Василь Буденний — патріот України й громадянин планети. Найбільшого болю і страждань завдала йому як уболівальнику за рідний народ Чорнобильська катастрофа.
Про це його вірші «Повернення», «Дзвенить зоря над лугом вечоровим… » (присвята однокласнику І.
О. Дрижаку, що очолював Чернігівську пожежну дружину під час аварії на Чорнобильській АЕС).
Ліричний герой, В. Буденного, що є втіленням його поетичного «Я», гнівно заявляє: «В мені горять радіаційні душі Дітей Вкраїни… Вбивцям не прощу! ». Але Чорнобиль — не перша й не остання біда світового виміру.
І ось уже пристрасне слово Василя Буденного встає на захист Життя в циклі поезій «До проблеми екології», пронизаних «болем невигойним за планету» «сина людського, людського роду». Поезія «До проблеми екології» представляє єдине ціле, хоч і подається автором як цикл творів, об’єднаних спільною темою. Складається з п’яти частин, які самостійно існувати не можуть, настільки тематично, ідейно, композиційно зв’язані одна з одною. Авторський задум бити на сполох, будити совість людську, допоки не пізно, щоб порятувати планету, уберегти від загибелі все живе на ній, реалізується через слово — палке, пристрасне, гнівливе. Поезія «До проблеми екології» є зразком громадянської лірики.
Перед нами — поет-трибун, поет-громадянин, для якого неприйнятні прагматизм, егоїзм, тимчасові меркантильні інтереси, якими у ставленні до природи керується більшість людей. Тому так часто автор використовує синтаксичні засоби — звертання («О рідна земле…»; «День добрий, як не вмерла, Совісте…»), риторичні запитання, окличні речення («Чи не надмірну ціну платимо За наш удаваний комфорт?!»; «То чом же висихають ріки І важко дихати землі?»). Передачі емоційного напруження слугує прийом переходу від тристопного (І–ІІ–ІV–V частини) до п’ятистопного ямбу в ІІІ частині, у якій зображено вищий за силою почуттєвий стан ліричного героя. Він готовий іти «в світ за очі — шукать нові шляхи», бо над його рідною землею розкрилився як чорний крук «полиновий дим».
Це кульмінаційна частина твору. Бо, якщо в першій частині перед читачем постають почуттєві образи лиха у вигляді страждань матері із-за хвороб дітей, спричинених вживанням разом із їжею небезпечних для здоров’я хімічних речовин, то в другій — картина Біди набуває страхітливіших обрисів. Поет не жаліє фарб, аби читач жахнувся потворності світу з «підсліпуватими озерами, Пеньками знищених лісів», отруєними «водами ґрунтовими», захмареного димом з хімкомбінату, що «химерою На дитмайданчику присів…». Від цієї жахливої метафори стає моторошно на душі. Адже тут «дитмайданчик» є символом нашого майбутнього, над яким нависає загроза знищення. Далі автор з упертою послідовністю домальовує картину Біди. На його поетичному полотні з’являється символічний образ Чорнобиля — «полиновий дим», який тут уособлює всі екологічні лиха світу.
У четвертій частині автор передає душевні страждання ліричного героя від власного безсилля щось виправити в цьому світі («куди йому супроти лиха»). Водночас він усвідомлює себе часткою природи, і кожною клітинкою свого єства допомагає їй відродитися («Все більше серцем припадаю До пережухлої трави Й перекидаюсь водограєм, Щоб їй коріння оживить.
То переходжу враз у вітер, Що дим ядучий розганя… »). П’ята частина поезії продовжує тему попередніх, але більше перегукується із першою, бо ліричний герой, будучи представником «нерозумного племені» людей, ототожнює тут усе людство, якому є чим пишатись, а водночас і за що каратись. «Я» ліричного героя поступово переходить у «Ми», бо одна людина не здатна, а всі люди разом взмозі подолати Лихо, відвернути свою загибель («Ми й справді розумом великі, Ми майже в Бога на крилі…»). В останніх рядках п’ятого розділу лунає риторичне запитання: «То чом же висихають ріки І важко дихати землі? », у якому й докір, і надія на перемогу людського розуму. Заміна перехресного римування на кільцеве (ІІІ ч.), неточна рима («блакиті — із жита»; «роду — надприродно»), тропи (характерні для поетики Василя Буденного) — усе це разом надає динамічності, виразності поезії, підсилює головну думку: природу треба рятувати і сторонніх у цій справі не повинно бути.
ДО ПРОБЛЕМИ ЕКОЛОГІЇ І Так біло гречка й не цвіла, І жито так не колосилось. Неначе справді Божа милість Торкнулася Землі чола. Мені забулося на мить Про гербіциди і нітрати, Якими ми годуєм матір Та і самих себе, щоб жить. Щоб живучи життю радіть, Щоб живучи життя хвалити, Та все частіш хворіють діти, Тому в мені й тьмяніє світ. О рідна Земле, чи простиш Ти наше нерозумне плем’я?! Я жду на відповідь даремне… Даремне жде кінцівки й вірш…
ІІ День добрий, як не вмерла, Совісте, Поглянь нам в очі, подивись Своїми водами ґрунтовими, Що чистими були колись. Підсліпуватими озерами, Пеньками знищених лісів… З хімкомбінату дим химерою На дитмайданчику присів… Чи не надмірну ціну платимо За наш удаваний комфорт?! Вважаючи себе багатими, Й тебе ми кинули за борт.
ІІІ В світ за очі — без тих дороговказів, Що справді світ наш в безсвіт завели, До краю прірви аж, на край землі, Що і в казках знаходиш не відразу. В світ за очі — шукать нові шляхи, Нові стежини в шлях новий єднати. Ми ж люди ще, Не вмерла наша мати Й за нас бо наші ж Замовля гріхи. В світ за очі — А це й не так далеко, Лиш крок один у полиновий дим… Нема, здається, просвітку А втім — Гніздяться і в безпросвітку лелеки… ІV І тут мені усе немиле, В душі й тут спокою нема.
Розкрилені до злету крила Мов хтось невидимий трима. Мов хтось в невидимі тенета Міг заманить єство моє: Біль невигойний за планету Байдужим бути не дає. Все більше серцем припадаю До пережухлої трави Й перекидаюсь водограєм. Щоб їй коріння оживить. То перехожу враз у вітер, Що дим ядучий розганя, То сам себе жену зі світу Взамін безвинного коня. А люди дивляться зі сміхом, Мовляв, причинний чоловік, Куди йому супроти лиха, Собі вкорочує лиш вік. V Я не з небесної блакиті, Не з сонця, хоч воно в мені, Не із землі і не із жита, Та помисли мої земні.
Я син людський, Людського роду, Тим і караюсь і горджусь. Ми ж навіть в Космос неприродно Звели свій величавий бюст.
Ми й справді розумом великі, Ми майже в Бога на крилі. То чом же висихають ріки І важко дихати землі?! Запитання і завдання 1. Уважно прочитайте поезію «До проблеми екології». 2. Розкажіть про свої враження від прочитаного.
3. Чи є актуальною порушена автором проблема? 4.
З кількох частин складається твір? Чи пов’язані вони між собою? 5.
Яке смислове навантаження несе кожна з частин? 6.
Які образи уособлюють у творі екологічне лихо? 7. За допомогою яких художніх засобів автору вдалося намалювати вражаючі картини екологічної біди? 8. Який вид лірики представляє ця поезія? Доведіть свою думку. 9. Напишіть твір-мініатюру «Біль невигойний за планету байдужим бути не дає» за мотивами поезії Василя Буденного «До проблеми екології».
