Ліна Василівна Костенко Ідалія Полетика, Прославилася бабонька, Цькувала собі генія, знічев'я, просто так. Тепер в музеях Пушкіна Зі стін очима кліпає, За віяло ховається, коли екскурсовод Ні-ні та й скаже: - Ось вона, Та сама світська дамочка, Котра цькувала генія. Нікчемна, а й вона Отрути жменьку вкинула, де наклепи варилися, І є в його загибелі також її вина. Куди ж тепер їй дітися? Безсмертя річ безвихідна. Всі погляди спиняються на ній, на ній, на ній! А що, мадам Полетико? Позиція невигідна.
Тепер сиди у рамочці, прилюдно червоній. Він щедрий, незлопам'ятний, Він виві тебе з ницості. Без нього, без убитого, ну ким би ти була? А так усі розплутують по вузлику, по ниточці, Вже років сто розплутують усе, що ти плела. В Дантеса були крильця - сріблясті еполетики. Він пурхав, ти звивалася - як жевжик і змія. Воно, звичайно, бувши Дружиною Полетики, Годилось би залишити достойніше ім'я.
Ідалія, вродливиця, і очі з поволокою, Дитя розпусти графської, рождене без вінця. Як ви цькували генія! Безжалісно, толокою. Чого ж тепер ти віялом прикрила півлиця?
Ідалія, сучасниця, Ну, як тобі сичалося? Звідкіль взялося віяло, бо наче ж не було. Чи ти ото прикрилася, щоб совість не пручалася, Щоб люди не побачили роздвоєне жало? А треба ж було думати, Царі, Дантеси, Дубельти, Ідалія Полетика, і всі на одну масть! То небезпечно - генія цькувати.
Він у безсмерті страшно вам воздасть.
