Звідси й проблема кріпосництва в книзі Тургенєва до рішення селянського питання не зводиться. Вона розглядається глибше й ширше, не тільки в соціальному, але й у національному ключі, як явище більше широке, чим кріпосне право. «Варто пам'ятати,- пише С. М. Петров,- що кріпосницький гніт Тургенєв не зводив тільки до поміщицьких знущань над кріпаками; його тлетворное вплив на російське життя письменник справедливо вбачало в найрізноманітніших фактах - і в гіркій образі простої селянської дівчини, спокушеної розбещеним двірським аристократом, і в приниженому положенні повітового лікаря, і в сумній долі самотнього ідеаліста Авеніра Сорокоумова, і в духовній ламаності й боягузтві перед усяким окриком «Гамлета» - Василя Васильовича. Немає такого оповідання в «Записках мисливця», що не був би просочений духом протесту проти кріпосництва, проти рабської психології й моралі». А критик П. В.
Анненков у статті, присвяченій пам'яті Тургенєва, відзначав, що «Записки мисливця» майже одні уцелели з маси ніколи прославлених, а тепер давно забутих повістей і рас-казов того ж тенденційного фарбування не випадково. Тургенєва «обурює не одне ярмо пана над мужиком; він повстає проти всякої грубої сили... Широко розсовується обрій «Записок мисливця» - майже так само широко, як обрій російської рівнини...
Основний мотив умовкає іноді зовсім - і тем сильніше діє його повернення. Вслухайтеся в нього - і ви знайдете, що далеко не все в ньому належить минулий. Не тільки чи Моргу й Обалдуи, не тільки Павлуся й Касьяни, Ермолаи, Калиничй, Орисі, навіть Степушки, не зникли ще безвісти з особи російської землі»2. В «Записках мисливця» зображується Росія провінційна. Сама тема начебто б виключає критичні «виходи» до Росії державної, не представляючи ніякої небезпеки для «вищих сфер». Можливо, ця обставина почасти й приспало цензуру. Але в книзі Тургенєва завіса провінційної сцени широко розсовується, видно, що діється й там, за лаштунками.
Читач відчуває мертвущий вплив тих сфер життя, які над російською провінцією нависли, які диктують їй свої закони У характері «культурного» кріпосника Пеночкина, наприклад, гостро схоплене Тургенєвим явище, що виходить далеко за провінційні, Місцеві межі. Пеночкини наприкінці 1850-х — початку 1860-х рр. посідали видні місця в росіян бюрократи --ческих верхах. У січні 1858 р.
у листі до Герцена Тургенєв повторює характеристику, дану їм Пеночкину, стосовно до новопризначеного московського обер-поліцмейстера Ахматову :«Цей пан зовсім в іншому роді: солодкий, чемний, богомольний — і, що засікає на наслідках селян, не піднімаючи голосу й не знімаючи рукавичок» (П., III, 181). Пеночкини переживуть і тургеневскую епоху.
На початку XX століття в статті «Пам'яті графа Гейдена» В. И. Ленін побачить їхні риси у вигляді російських лібералів: «Це розчулення гуманністю Гейдена змушує нас згадати не тільки Некрасова й Салтикова, але й «Записки мисливця» Тургенєва. Перед нами - цивілізований, утворений поміщик, культурний, з м'якими формами звертання, з європейським лиском. Поміщик пригощає гостя вином і веде піднесені розмови. «Отчого вино не нагріте?
» - запитує він лакея. Лакей мовчить і блідне. Поміщик дзвонить і, не підвищуючи голосу, говорить слузі, що ввійшов: «Щодо Федора... розпорядитися». В «Записках мисливця» зразки «гейденовской гуманності» зустрічаються на кожному кроці. В «Однодворці Овсянико-Ве», наприклад, до них ставляться слов'янофіл Любозвонов, а також великий поміщик, утворений і живучий у столиці,- Олександр Володимирович Корольов.
Під час розмежування він виголошує голосну промову в захист селянина, а на ділі «з мужиком, як з лялькою надходить». «Всім наукам вони навчилися,- ремствує однодворець Овсяников,- говорять так складно, що душу зворушується, а справи-те сьогодення не розуміють, навіть власної користі не почувають: їх же кріпак людина, прикажчик, гне їх куди хоче, немов дугу» . Настільки ж руйнівні й економічні наслідки «цивілізаторської» діяльності кріпосників. Тургенєв показує, що полутикинская манера господарювання не обмежується закладом безглуздої французької кухні й нікому не потрібних «контор». Вона підриває самі основи праці селянина на землі. У нарисі «Два поміщики», до слова, повідомляється: «Втім, у справі хозяйничества ніхто в нас ще не перехизувався одного петербурзького важливого чиновника, що, доглянувши з повідомлень. свого прикажчика, що клуні в нього в маєтку часто піддаються пожежам, отчого багато хліба пропадає,— віддав найсуворіший наказ: уперед доти не саджати снопів у клуню, поки вогонь зовсім не згасне.
Той же самий сановник здумав було засіяти всі свої поля маком, внаслідок досить, очевидно, простого розрахунку: мак, мов, дорожче жита, отже, сіяти мак вигідніше. Він же наказав своїм кріпосним бабам носити кокошники по висланому з Петербурга зразку; і дійсно, дотепер у маєтках його баби носять кокошники... тільки зверху кичек... » . В образі петербурзького важливого чиновника (зрівняєте з батьком Чертопха-Нова, котрий збирався льон кропивою замінити, а свиней годувати грибами) уже передчуваються щедринские адміністратори «Історії одного міста»; полутикинское таїть у собі майбутні «глуповские» можливості. Згадаємо Василіска Боро-Давкина, його війни за «освіту»: за повсюдне насадження в Глупове гірчиці й перської ромашки Чому Тургенєв не зважився ввести в «Записки мисливця» нарис - «Російський німець і реформатор»? Відомо, що мовлення в ньому йшла про два поміщиків.
«Один... у своєму селі все розпоряджався, усе порядок оселяв - мужиків оббудував за своїм планом, змушував їх пити, є, робити по своїй програмі: уночі вставав, обходив хати, будив народ, усе спостерігав. Іншої був німець - розважливий, акуратний, але - в обох мужикам доводилося погано» '. Здавалося б, сюжет оповідання не більше остр у цензурному відношенні, чим сюжет «Двох поміщиків» або «Бурмистра» наприклад. Але Тургенєв, за його словами, відмовився від реалізації задуму «Російського німця й реформатора» тому, що реформатор у нього виходив занадто явною карикатурою на імператора Миколи..У визнанні автора наочно виявляється масштаб художнього мислення: крізь Росію орловську видне життя російських верхів, росіян столиць Але Росія мертва, миколаївська, «країна рабів, країна панів», проте всього лише одна й не сама переважна в книзі іпостась російського буття.
Під цією «мертвою Росією»- живаючи, з її полями й перелісками, птахами, звіриною, болотами й озерами, з людьми, яких ярмо кріпосництва не придушило, не знищило. Не випадково А. М. Горький причис-' лял «дивні» «Записки мисливця» до тих книгам, які, за його словами, «вимили .. душу, очистивши її від лушпайки вражень жебрачці й гіркої дійсності»2.
Строката й різноманітна Росія Тургенєва в її лагідності й смиренності, у її богатирській силі й моці, у її затурканості й рабстві, у її слов'янській доброті й азіатській розбещеності, у яскравості, інтенсивності історичної долі. Це нації молода, у розвороті своїх далеко не розкритих ще можливостей, готова до прийняття всієї повноти й драматизму життя. «У російській людині, на думку Тургенєва, таїться й зріє зародок майбутніх великих справ, великого народного розвитку...».
