Поема М. Ю.Лермонтова «Мцирі» — добуток романтичне, і, як у всякому добутку цього напрямку, пейзаж займає в ньому одне з головних місць. Тим самим автор виражає свої погляди на співвідношення миру природи й миру людей. З одного боку, і людина, і природа зображені Лермонтовим традиційно - романтично: яськрава, екзотична природа, неприборканому й вільному, відповідному внутрішньому миру головного героя, і мир людей — далекий героєві, що віднімає в нього волю, що прирікає на фізичну загибель. У цьому можна побачити вплив модної в той час філософії про «природну людину», що зіштовхується зі згубною силою цивілізації. Але в лермонтовськой поемі виявляється неможливим і повернення людини до «природного» стану. Він представник іншого, людського, «царства» і не може вже жити за законами природи.
Тобто лермонтовський погляд на співвідношення людини й природи більше суперечливий і глибокий, чим традиційний. Отже, людина й природа — два особливих мири, що існують одночасно й у гармонії, і в протиборстві, і це одна із центральних тем поеми «Мцирі». Небагато років тому Там, де зливався, шумлять, Обійнявшись, начебто дві сестри, Струменя Арагви й Кури, Був монастир... Мир, спокій у цих словах. Навіть бурхливі ріки течуть, обійнявшись, «начебто дві сестри». Незабаром у монастир привозять хлопчика, що ...був, здавалося, років шести, Як сарна гір, полохливий і дикий И слабкий і гнучкий, як очерет.
Порівняння із сарною дає зрозуміти, що це дитя не приживеться в обителі. Сарна — символ волі, вільного життя. І все-таки Мцирі поступово звикає до «полону». «Він уже хотів у кольорі років виректи чернечу обітницю», але отут відбувається подія, що змінила визначене життя юнака. Мцирі не може жити спокійно, він сумує по батьківщині. Навіть сила звички не змогла витиснути туги за «стороною своєї рідний». Він зважується на втечу.
І не випадково він зникає з обителі «осінньої вночі». У романтиків ніч — символ важкого, болісного життя людини, самотніх, позбавлених друзів і захисти, символ небезпек і ворожнечі. «Темний ліс» закриває йому шлях на батьківщину. Втеча — крок у незвіданий мир. Що чекає там Мцирі? Це «дивовижний мир тривог і битв», про яке герой мріяв з дитинства, у який вирвався «від келій задушливих і молитов». Мцирі, що потрапив у монастир не зі своєї волі, прагнуть туди, «де люди вільні, як орли».
Ранком він побачив те, до чого прагнув: «пишні поля. Пагорби, покриті вінцем дерев...». Мцирі сприймає природу одухотворенно. Для нього дерева — це «брати в танці круговий», гірські хребти — в «объятьях кам'яних».
Він бачить у природі ту гармонію, єднання, братерство, що не дано йому було пізнати в людському суспільстві. Навкруги мене цвів божий сад; Рослин райдужне вбрання Зберігало сліди небесних сліз, И кучері виноградних лоз Вилися, красуючись меж дерев...
Лермонтов наділяє героя поеми власною здатністю тонко бачити, розуміти, любити природу й у цьому знаходити радість буття. Мцирі відпочиває після мороку монастиря, насолоджується природою.
У цей ранок він зустрів молоду дівчину. Той, хто здатний розуміти красу природи, уміє цінувати й розуміти красу взагалі, людську зокрема. Тому Мцирі говорить, що юна грузинка була «струнка... як тополя, цар її полів».
Вона жила в маленькій саклі. Герой хотів увійти туди, «але... не смів». Він відправився в шлях, оськільки «ціль одну, пройти в рідну країну мав у душі». Його компасом були гори.
Раптом Мцирі «з виду гори втратив і отут зі шляхи збиватися став». Він був у розпачі.
Той ліс, красою дерев, співом птахів якого він насолоджувався вчора, ставав «страшней і густіше щогодини». «Мільйоном чорних очей дивилася ночі темрява...». Ця гіпербола передає жах Мцирі, оказавшегося тепер уже у ворожій йому стихії. Гармонія людини й природи зруйнована.
Кульмінацією виступає сцена смертельної сутички людини з барсом. Мцирі був сам «як барс пустельний, злий і дикий», сильний так само, як і звір. У мінуту небезпеки він відчув у собі навички бійця, які розвивали його предки протягом сторіч.
У цій сутичці з найбільшою силою розкривається героїчна суть характеру героя. Мцирі переміг і, незважаючи на рани, продовжував шлях.
Як страшно йому стало ранком, коли він зрозумів, що заблудився й прийшов «до в'язниці». Мир природи не врятував людини, зіпсованого миром людського суспільства, «цивілізацією». По думці Лермонтова повернення до дикої природи закритий для людини, як шлях знаходження волі, втрачених кращих людських якостей.
Отже, мрії Мцирі не призначено було збутися. Ледь «блаженство вільності пізнавши», він завершив своє життя. Рани від битви з барсом були смертельні. Але герой не жалував про те, що трапилося,. Ці дні він жив теперішнім, вільним життям. Адже Мцирі— «цветоктемничний», на якому «в'язниця залишила печатку», тому він не витримує випробувань.
Природа — це не тільки прекрасний мир, але й грізна сила, осягати яку непросто. Цікаво те, що всі ці три дні «вільності» між Мцирі й природою не було посередника. У своїх нещастях він не призиває Бога, прагне перебороти їх сам.
Мцирі вмирає. Він просить перенести його в сад: Сияньем блакитного дня Упьюся я востаннє Звідти видний і Кавказ!
Бути може, він зі своїх висот Привіт прощальний мені надішле... У ці останні мінути для Мцирі немає нічого ближче природи, для нього вітерець із Кавказу — єдиний друг і брат. Три дні Мцирі провів на волі, намагаючись осягти природу. Саме ці три дні розкрили внутрішній мир героя, допомогли зрозуміти його задуми, прагнення, мрії. Він сам виявляє в собі почуття, раніше йому невідомі: захват перед природою, її вільною, прекрасною стихією, лють битви, пристрасть любові. Природа - великий учитель.
Ніякі штучні перешкоди не змогли й не зможуть знищити те, що вона заклала в людині. Ніякі стіни не зупинили й не зупинять прагнення пізнавати мир, злитися із природою, відчути себе таким же вільним, як вона сама.
Краще підтвердження тому - життя Мцирі.
