Вічна загадка Любові... Саме вона породжує прекрасне і вічне на землі, звеличує людину, робить її щасливою чи приносить душевний біль. Стільки існує людство, нерозгаданою залишається тайна почуттів, що надихають художників і композиторів, скульпторів і поетів. «Людина, - сказав М.М. Коцюбинський, - яка б вона сильна не була, не може жити самою боротьбою, самими громадськими інтересами. Трагізм особистого життя, часто вилисіється в терновий вінок життя народного. У Франка є прекрасна річ - лірична драма «зів'яле листя». Се такі легкі, ніжні, з такою широкою гамою почуття і розуміння душі людської що, читаючи їх, не знаєш, кому додати перевагу: чи поетові боротьби, чи поетові-лірикові, співцеві кохання і настроїв».
Франко створив у збірці «Зів'яле листя» узагальнений образ жінки. Він то піднімає її до неба, то кидає на дно. «Одна, лілея біла», «мов метелик», «невинна, як дитина», друга - «гордая княгиня», «тиха та сумна», «мов святиня», третя - «Женина чи звір», «сфінкс», «мара», «з гострими кігтями». А ми бачимо одну, така сила майстерності Франкової, що перед нами не три особи, а три силуети однієї і тієї жіночої постаті. В одному образі безліч відтінків гордості й гіркоти, непорочності й розуму, стриманої одержимості і прихованої іронії. Поет тужить за своїм ідеалом, якого не знаходить в житті:
- Я не люблю тебе, о ні,
- Люблю я власну мрії,
- Що там у серденьку на дні
- Відмалечку лелію.
- Кохання творить з людиною дивні дива.
- Покохавши, людина відчуває себе
- «сильним і свобідним,
- мов той, що вирвався з тюрми на світ
- Таким веселим, щирим і лагідним.
Звертаючись до коханої, поет «щасливий, наче цар могутній», освідчується їй: «Я б душу дав за тебе».
- Кохання дає ліричному герою натхнення творчу наснагу?
- Я понесу тебе в душі на дні,
- Облиту чаром свіжості й любови,
- Твою красу я переллю в пісні
- Огонь очей в дзвінкії хвилі мови,
- Коралі уст у ритми голосні...
Трагічний настрій, викликаний коханням без взаємності, відчувається в поезії «Так, ти одна моя правдивая любов». Кохання героя - «найжаркіший порив «його душі і тіла, «найкращий спів», це «славний подвиг» його життя».
- Як згублену любов, несповнене бажання,
- Невиспіваний спів, геройське поривання,
- Як все найвищеє, чим душу я кормлю,
- Як смерть, що забива й від мук ослобоняє,
- Отак, красавице, і я тебе люблю
Усю велич і всю складність почуттів висловлює поет у вірші «Ой ти, дівчино, з горіх зерня», суть якого в строфі:
- Ой ти, дівчина, ясная зоре!
- Ти мої радощі, ти моє горе!
Сповідь зраненої наболілої Франкової душі зачаровує, хвилює, примушує страждати. Чи можна знайти слова, щоб передати почуття ліричного героя поезії»?
- Чого являєшся мені
- У сні?
- Чого звертаєш ти до мене
- Чудові очі ті ясні,
- Сумні,
- Немов криниці дно студене?
- Чому уста твої німі?
- Який докір, яке страждання,
- Яке несповнене бажання
- На них, мов, дерево червоне, Займається і знову тоне
- У пітьми?
Чи потрібен аналіз таких творів? Адже супутниками Франка були дві великі музи - поезія і музика, які передають тонкий ліризм і глибокий трагізм почуті тів поета:
- Се розлука моя, невтишима тоска
- Се любов моя плаче так гірко.
- Літа важкої муки,
- Пекучих болів, сліз і божевілля,
- Придавленого серця
Недаремно Франко дав збірці підзаголовок «Лірична драма». Три «жмуті ки» - це три дії, зміст яких життя і невдале кохання ліричного героя конфлікт надзвичайно напружений: адже тричі йому «являлася любов», котра примушувала страждати невимовно:
- Ненавиджу красу, і силу.
- У світло, й пісню, і життя,
- Одно люблю лиш - забуття,
- Спокій, безпам'ятну могилу.
Як сказав О. Білецький, «все, що ,є в нашій мові найніжнішого, найгалас-ливішого... вклав поет у ці хвилюючі, питання кров'ю серця рядки». Збірка І. Я. Франка належить до найгеніальніших творінь світової любовної лірики. У «Зів'ялому листі» відображено любовні страждання непересічної, сильної духом людини. Ліричний герой - це жива, багата духом, гаряча й глибинна натура. Франко малює любов як діяння, як найвищий витвір душі. Якби знав я гори, що спиняють хмари, Що два серця можуть ізвести до пари...
- То тебе би, мила, обдала їх сила, всі би в твоїм серці іскри погасила, Всі думки й бажання за одним ударом, лиш одна любов би вибухла пожаром. У цьому «пожарі почуттів», як на жертовному вогні, згоряє людина, але, згоряючи, переплавлюється, і натура її облагороджується.