Мета: допомогти учням зрозуміти основні тенденції української поезії 1920-х років, познайомити із життєвим і творчим шляхом П. Тичини, його ранніми збірками, формувати вміння характеризувати основні мотиви ранньої творчості, розвивати навички аналізу поезій, особливих ознак індивідуального стилю поета, удосконалювати навички виразного читання, виховувати почуття людяності, любові до мистецтва, розвивати розуміння прекрасного.
Тип уроку: вивчення нового матеріалу.
Обладнання: портрет П. Тичини, виставка творів поета, аудіо-запис романсів та хорових творів на слова поета, книга В. Стуса «Феномен доби», репродукції картин Сандро Ботічеллі «Весна», Михайла Жука «Біле і чорне», опорна схема аналізу ліричного вірша. Я люблю П. Тичину… Приваблює До себе свіжий аромат його мови, Повної чарівної краси… А. Кримський
Перебіг Уроку
1. Повідомлення учня «Роль поезії у 20-ті роки»
У 20-х — на початку 30-х рр. ХХ ст. активно розвивається література. У розвитку мистецтва цієї доби поєднувалися традиції дожовтневого часу та досвід молодих культурних сил, покликаних до життя революцією. Про бурхливий розвиток літератури цієї доби свідчить утворення різноманітних творчих угруповань («Плуг», «Гарт», «Ланка», «Молодняк», «Аспанфут», «Нова Генерація» тощо). У цей час молоді українські письменники часто відмовляються від традицій класичної літератури та орієнтуються на літературне життя Західної Європи. У літературі 20-х рр. ХХ ст. сформувалася яскрава революційно-романтична течія (П. Тичина, В. Сосюра, В. Чумак, В. Еллан). У другій половині 20-х рр. ХХ ст. помітне місце займала ВУСПП (1927–1932) — спілка, яка ставила за мету об’єднати всіх художників слова, що прагнули до створення єдиної інтернаціональної пролетарської літератури. Керівники ВУСПП висунули гасло «союзник або ворог», виявляли нетерпимість до тих письменників, що не належали до організації (Остап Вишня, М. Куліш, Ю. Смолич, О. Копиленко, Є. Плужник, Ю. Яновський). Група київських неокласиків (М. Зеров, М. Драй-Хмара, П. Филипович, М.Рильський) прагнули засвоїти досвід класичної світової літератури. Чимало митців тяжіли до різних проявів модернізму.
Існували літературні угруповання, які тяжіли до модернізму в різних виявах: «Аспанфут», «Авангард», «Ланка», «Марс». У 20-х роках ще була певна можливість розвиватися напрямам, започаткованим ще на початку ХХ ст.
Символізм, характерний для творів молодого П. Тичини, продовжував розвиватися. Його представники згрупувалися довкола журналу «Музагет» (Д. Загул, О. Слісаренко, В. Кобилянський та ін.). Символізм — нетривалий період в історії нашої літератури, бо його представники відходили до інших течій — футуризму, революційно-романтичного напряму. Виникнувши на початку століття в Італії, футуризм поширився в Україні (спілка «Аспанфут»).
Представником цього напряму був М. Семенко, який шукав нові словесні форми для вираження динаміки життя, змін, що відбувалися дуже бурхливо («Весна», «Степ»). Група «Авангард» тяжіла до конструктивізму. У перше десятиліття після революції особливо бурхливо розвивається поезія. Найзначніші постаті серед поетів: В. Чумак (1900–1919), В. Еллан (1894–1925), П. Тичина (1891–1967), В. Сосюра (1898– 1965), М. Рильський (1895–1964), поети-неокласики. Єдина збірка В. Чумака «Заспів», у якій він оспівує революцію, вийшла після смерті автора.
В. Еллан-Блакитний — один із зачинателів української радянської поезії. Редактор журналів «шляхи мистецтва», «Червоний Перець». Його перша поетична книга — «Удари молота і серця» — зобразила грандіозний розмах революційного поступу і перші кроки будівництва соціалістичного суспільства. В. Сосюру називають найтоншим ліриком української поезії. Він автор десятків поем, кількох десятків збірок поезій, автобіографічного роману «Третя рота».
Євген Плужник (1898–1938) — видатний поет і прозаїк, автор збірок «Дні» (1926) і «Рання осінь» (1927), роману «Недуга». Творчість М. Бажана (1904–1983), що спершу тяжів до футуризму, характеризується філософською глибиною, епічністю, громадянським пафосом («Руро-арш», «Протигаз», «Будівлі»).
Тривалий час широкому загалові невідомі були твори західноукраїнського поета і прозаїка Б. Лепкого (1872–1941). Він автор циклу романів про І. Мазепу, відомої в усьому світі пісні «Чуєш, брате мій». Відомими поетами у Західній Україні у 20-х рр. ХХ століття були Б.-І. Антонич («Привітання життя»), О. Ольжич, С. Городинський («Барви і лінії») та інші.
Деякі західноукраїнські письменники (Я. Галан, П. Козланюк, С. Тудор, О. Гаврилюк) з симпатією ставилися до подій, що відбувалися в Радянській Україні й орієнтувалися на письменників революційно-романтичного напряму.
У 20-х рр. активізувався розвиток прози. У великих епічних творах письменники-реалісти намагалися осмислити і узагальнити події, що відбувалися, зміни в суспільно-політичному житті народу та його побуті (Ю. Яновський («Майстер корабля»), П. Панч («Голубі ешелони»), І. Ле («Роман міжгір’я»), А. Головко («Бур’ян»). Серед блискучої плеяди українських письменників початку ХХ століття — В. Винниченко (1880–1951). Він — один із найвидатніших діячів українського національно-державного відродження (оповідання «Краса і сила», «Малорос-європеєць», «Федько-халамидник», «Голота», «Зіна», «Кумедія з Костем»; романи «Сонячна машина», «Заповіт батьків», «Записки Кирпатого Мефістофеля», «Чесність з собою»; драми «Пророк», «Щаблі життя», «Дисгармонія»).
Для творів Григорія Косинка (1899–1934) — одного з фундаторів української прози — характерна імпресіоністична лаконічність і реалістична місткість авторського письма, ліричність, психологізм (збірки новел і оповідань «На золотих богів», «Мати», «В житах», «Політика»). За високу письменницьку майстерність проти «масовізму» виступили члени ВАПЛІТЕ (організація, що виникла в Харкові В кінці 1925 р. ). До неї увійшли колишні члени «Гарту», дехто з «Плугу» і «Жовтня». Організацію очолювали М.
Хвильовий, М. Яловий, О. Досвітній, згодом М. Куліш і Г. Епік. 20-ті роки ХХ ст. — це час гострих дискусій про шляхи і принципи побудови соціалістичної України та її культури, час, коли, здавалося, реалізуються найпрекрасніші сподівання народу, і час особистих трагедій найбільш талановитих представників творчої інтелігенції, яка під тиском сталінського диктату, розчарувалася в ідеалах соціалізму і шукала можливості виходу України на шляхи демократичного розвитку.
2. Виступ першого учня«літературознавця»
Павло Тичина — один із найвидатніших українських поетів, рівних якому знайти дуже складно. Народжений у бідній родині, він бачив життя села, міста, церкви, літературної громади, інтелігенції особисто та зсередини. Тичина бачив національне відродження, радянське будівництво, бачив мир і війни — і все те викарбувалося на сторінках його книг. Поет, який бачив Україну в найрізноманітніших її проявах, який став Україною, переплавив її в собі, а потім виплеснув зі свого серця, подарувавши іншим. Вивчення та дослідження творчого спадку Павла Тичини є дуже актуальним, необхідним для правильного розуміння українського національного духу — поет відчув його найглибшу сутність, яка полягала в піснях, у народнопісенній поезії. Перша друкована збірка Павла Тичини — «Сонячні кларнети» вийшла на початку 1919 року, коли поетові було вже двадцять вісім, але відомо, що писати він почав набагато раніше. Перший відомий вірш датовано 1906 роком — роком смерті батька.
цей вірш, який називався «Під моїм вікном» і був присвячений батькові, почуттям, які охопили дітей після його загибелі. Небагату родину небіжчика Григорія Тичини — бідного дяка з села Піски — тепер і поготів обсіли злидні: А як батько вмер — Мов прийшла зима: Жити стало гірше, тяжче — Хліба…й то нема. Незважаючи на тяжкі обставини, юнак продовжив тоді займатися в монастирському хорі, в Чернігівській семінарії, а душевний смуток виливав у поезії.
Тичина познайомився з літературними колами Чернігова, з 1911 року часто по суботах відвідував Літературні вечори в Михайла Коцюбинського, де читав свої вірші, спілкувався з талановитою молоддю. Підтримка маститого письменника окрилила юнака, допомогла йому рухатися на шляху до себе, творчо розвиватися. Пізніше Тичина згадував: «Коцюбинський, від’їжджаючи з Чернігова до Італії, повіз із собою й мої юнацькі вірші, щоб прочитати їх Горькому». Дружба з такими людьми, як Коцюбинський, дуже допомагала Тичині. В його творах того періоду часто з’являються мотиви смутку, проте поетичне відчуття пересилило печаль, і рання поезія митця все більше наповнюється радісними, оптимістичними нотами, як наприклад, у вірші «Блакить мою душу обвіяла», де Тичина пише: Блакить мою душу обвіяла, Душа моя сонця намріяла. Душа причастилася кротості трав Добридень я світу сказав! Наступна строфа цього віршу розкриває патріотичні настрої юного поета, любов до рідної землі, до її природи й сільського життя: Струмком серед гаю як стрічка На квітці метелик мов свічечка Хвилюють, малюють, квітують поля — Добридень тобі, Україно моя!