У літературі нерідко використовується прийом протиставлення головному героєві іншого персонажа для того, щоб ще більш чітко виділити характери. Цим прийомом користується й Лермонтов у романі «Герой нашого часу». Головний герой - Печорин - особистість яскрава, однак розкрити багато хто його якості допомагає поява на сцені Грушницкого. Протистояння Печорина й Грушницкого показане в главі «Князівна Мері». Повість ведеться від імені Печорина. Він схильний до аналізу ситуацій, людей і самого себе, тому його оповідання в більшому або меншому ступені можна вважати об'єктивним. Він уміє помічати в людях характерні риси й у двох-трьох словах передати їх. Але при цьому безжалісно висміюються всі недоліки й вади Зустрічаються обоє героя як старі приятелі.
У душі вони не харчують особливо теплих почуттів друг до друга. Занадто багато в кожного з них саме тих рис характеру, які неприйнятні для іншого Печорин упевнений у собі, розважливий, егоїстичний, нещадно уїдливий (іноді надміру). При цьому він бачить Грушницкого наскрізь і сміється над ним. А той, у свою чергу, занадто екзальтований, захоплений і багатослівний. Він більше говорить, чим робить, і занадто романтизує людей (у першу чергу - себе самого).
Проте ця несхожість і неприйняття один одного не заважають їм спілкуватися й проводити багато часу разом. Вони майже одночасно побачили князівну Мері в перший раз. Із цього моменту між ними пролягла тоненька тріщина, що зрештою перетворилася в прірву. Грушницкий - провінційний романтик - не на жарт захоплюється князівною. Вічний же ворог Печорина - нудьга - змушує його приводити князівну в сказ різними дрібними витівками.
Все це робиться без тіні ворожості, а винятково з бажання розважити себе Поводження обох героїв відносно князівни Мері не викликає особливої симпатії. Грушницкий - пустодзвін, він любить гарні слова й жести. Йому хочеться, щоб життя нагадувало сентиментальний роман. Саме тому він приписує іншим ті почуття, які йому хотілося б, щоб вони випробовували. Він бачить життя в якімсь мрячному серпанку, у романтичному ореолі. Але в почутті його до князівни немає фальші, хоча, може бути, він трохи перебільшує його.
З іншого боку, Печорин - людина розсудливий, що вивчила жінок, до того ж цинік. Він бавиться з Мері. Йому робить приємність ця гра, як робить приємність і спостереження за розвитком відносин Грушницкого й князівни. Печорин, на відміну від Грушницкого, прекрасно передбачає подальший розвиток подій. Він молодий, але встиг розчаруватися в людях і в житті в цілому.
Флірт нецікавий йому, тому що веде до заздалегідь відомого результату. Звабити князівну Мері для нього не становило праці, коштувало тільки здаватися незрозуміл і таємничим і бути зухвалим Печорин веде подвійну гру. Він відновив свої відносини з Вірою. Ця жінка, безсумнівно, сильніше й жорсткіше, ніж князівна Мері. Але любов до Печорину зламала і її. Вона готова розтоптати свою гордість, репутацію.
Вона знає, що їхні відносини несуть тільки біль і розчарування. І однаково прагне до нього, тому що інакше не може. Віра здатна на куди більше сильні почуття, чим Мері. Її любов сильніше, а горі безнадійніше. Вона саморуйнується заради любові й не жалує про цьому Грушницкий ніколи не буде викликати таких почуттів.
Він занадто м'якотілий і не має яскраві риси характеру. Він не зміг змусити Мерь полюбити себе. Йому не вистачає напористості й самоіронії. Його пихаті мовлення можуть зробити тільки первісне враження. Але мовлення починають повторюватися й стають зрештою нестерпні Чим більше князівна захоплюється Печориним (адже з ним їй куди цікавіше, ніж із простодушним хлопчиком), тим ширше стає пропасти між ним і Грушницким.
Обстановка розжарюється, взаємна ворожість росте. Пророцтво Печорина, що вони коли-небудь «зштовхнуться на вузькій дорозі», починає збуватися Дуель - це розв'язка відносин двох героїв. Вона наближалася неминуче, оскільки дорога стала занадто вузької для двох У день дуелі Печорин випробовує холодну злість. Його намагалися обдурити, а він цього простити не може. Грушницкий же навпроти, дуже нервує й намагається всіма силами відвернути невідворотне.
Він поводився останнім часом негідно, розпускаючи про Печорина слухи й намагаючись усіляко виставити його в чорному світлі. Можна за це ненавидіти людину, можна покарати його, нехтувати, але не можна позбавляти його життя. Адже вона тільки почалася й наповнена думками про майбутнє. Але все це не хвилює Печорина, для нього подібні міркування - порожній звук. Він убиває Грушницкого й, не оглядаючись, іде. Смерть колишнього приятеля не будить у ньому ніяких емоцій У той же день Печорин убиває князівну Мері.
Не фізично але все-таки вбиває. Він знає про її любов, однак це не заважає зізнатися, що він глузував з неї, і піти із увічливим уклоном Так закінчується історія відносин Печорина й Грушницкого. Не можна судити, хто правий, а хто винуватий. І невідомо, кого більше жаль: загиблого Грушницкого або що уехали Печорина. Перший ніколи не зможе здійснити своїх романтичних мріянь, а в другого їх ніколи й не було. Грушницкий не хотів бути вбитим, а Печорину було однаково. Мабуть, Печорину було краще вмерти, тому що він не бачить змісту у своєму існуванні.
У цьому його трагедія Давайте ж докладніше розглянемо двох героїв роману - Печорина й Грушницкого. Печорин по походженню аристократ, одержав світське виховання. Вийшовши з-під опіки рідних, він «пустився у велике світло» і «став насолоджуватися скажено всіма задоволеннями». Легковажне життя аристократа йому незабаром огиднула, знудило й читання книг. Після «гучної історії в Петербурзі» Печорина засилають на Кавказ.
Малюючи зовнішність свого героя, автор декількома штрихами вказує не його аристократичне походження: «блідий», «шляхетне чоло», «маленька аристократична рука», « сліпуче-чиста білизна». Печорин - фізично сильна й витривала людина. Він наділений неабияким розумом, що критично оцінює навколишній світ. Він міркує над проблемами добра й зла, любові й дружби, над змістом людського життя. В оцінці сучасників самокритичний: «Ми не здатні більше до великих жертв ні для блага людства, ні навіть для власного нашого щастя».
Він прекрасно розбирається в людях, не задовольняється сонним життям «водяного суспільства» і дає нищівні характеристики столичним аристократам. Найбільше повно й глибоко внутрішній мир Печорина розкривається в повісті «Князівна Мері», де відбувається його зустріч Сгрушницким. Грушницкий - юнкер, він самий звичайний юнак, що мріє про любов, «зірочках» на погонах.
Робити ефект - його пристрасть. У новому офіцерському мундирі, расфранченний, що пахне парфумами, він відправляється до Мері. Він - посередність, йому властива одна цілком пробачна в його віці слабість - «драпіруватися в незвичайні почуття», «пристрасть декламувати». Він як би прагне грати модну в той час роль розчарованого героя, «істота, приречена якимось таємним стражданнями».
Грушницкий - цілком удала пародія на Печорина. От чому молодий юнкер так не приємний йому. Своїм жалюгідним поводженням Грушницкий, з одного боку, підкреслює шляхетність Печорина, а з іншої, начебто стирає всякі розходження між ними. Адже Печорин і сам підглядав за ним і князівною Мері, що, безумовно, не було вчинком шляхетним.
Та й князівну він ніколи не любив, а просто використовував її довірливість і любов для боротьби Сгрушницким. Грушницкий, як людина недалекий, спочатку не розуміє відносини до нього Печорина. Грушницкий здається собі людиною самовпевненим, досить проникливим і значним: «Мені жаль тебе, Печорин», - поблажливо говорить він.
Але події не вловимо розвиваються за задумом Печорина. И от уже юнкер, обуревает пристрастю, ревнощами й обуренням, з'являється перед нами в іншому світлі. Він виявляється не таким вуж і необразливим, здатним на помсту, безчесність і підлість. Той, хто зовсім недавно, грав у шляхетність, сьогодні здатний вистрілити в беззбройну людину.
Сцена дуелі розкриває сутність Грушницкого, стріляйте, я себе нехтую, а вас ненавиджу. Якщо ви мене не вб'єте я вас заріжу вночі з-за рогу. Нам на землі вдвох немає місця... Грушницкий відкидає примирення Печорин холоднокровно стріляє в нього. Ситуація стає необоротної Грушницкий гине випивши чашу сорому каяття й ненависті до кінця Напередодні дуелі, згадуючи прожите життя, Печорин замислюється над питанням: навіщо він жив? для якої мети народився? І відразу сам відповідає: «А, вірно, вона існувала, і, вірно, було мені призначення високе, тому що я почуваю в душі моєї сили неосяжні».
