Прагнення розширити границі театру визначає майже всі його пошуки в XX столітті. Тут, наприклад, один з відправних пунктів такого значного явища, як епічний театр Б. Брехта, що виникає на ґрунті відчуття того, що розкрити всю складність і суперечливість сьогоднішньої дійсності засобами традиційного театру «стає усе більше й більш важко». І все-таки, відкриваючи перед театром нові можливості, ні підтекст драматичної дії, ні епічний коментар до нього не можуть замінити нам безпосереднього художнього дослідження дійсності у всій її реальності й історичній конкретності, не можуть дати художньо адекватну картину сучасного миру. Ці прийоми непрямого відбиття, даючи інший ракурс погляду, інший «розріз» дійсності, здобувають своє справжнє значення саме поруч із формами, що відбивають її більш безпосередньо.
Тим самим форми ці стають для нас як би пояснюючими, що доповнюють один одного (Б. Брехт, наприклад, оцінюючи значення свого епічного театру для майбутнього, в останні роки наполегливо застерігав від його абсолютизації). Не випадково в XX столітті виникає тенденція документальності, у тому числі й у театрі. Тому що сучасна епоха-це час не тільки посилення влади відчуження, але й бурхливого соціального прогресу, не тільки виникнення, але й руйнування ілюзій. Тут у безпосереднім відбитті дійсності кіно не має собі рівних. Сама його мова - це мова реальності, « образи-знаки» (П.
Пазолини) якого невіддільні від її форм (навіть там, де воно має справу з польотом фантазії й матеріалізацією духовного життя). До цих пошуків театру ми ще повернемося Тут же вони важливі як свідчення тих зовсім інших завдань, перед якими виявляється театр. Вирішити ці завдання було покликане мистецтво кіно. Минувши період становлення, де воно ще прямо наслідує театру, кіно у своєму подальшому розвитку, опираючись на завоювання реалістичного театру початку XX століття, у відомому змісті починає з його «рівня».
Ґрунтуючись на досягнутої цим театром виразності актора (по справедливому зауваженню В. Пудовкіна, виразність актора в кіно не повинна в принципі перевершувати виразності людини в реальному житті), кіно як мистецтво йде далі, роблячи наступний крок у розвитку художньої свідомості. Використовуючи свої технічні можливості, кіно стає свого роду естетическим інструментом більше активного дослідження дійсності, що дозволяє зосередити увагу на дрібній деталі, відтінку або, навпроти, загальному плані явища, глянути на нього в «будь-якому масштабі» і, у буквальному значенні слова, з будь-якого погляду. Виразність актора, не втрачаючи своєї природності, може досягати при цьому особливій гостроти Це відкриває нові можливості психологічного аналізу, часом недоступні театру. Досить згадати «Страсті Жанни д'арк» Дрейера, «Долю людини» Бондарчука, «Парижанку» Чапліна або «Ночі Кабирии» Феллини, щоб переконатися в цьому. Гострота й пильність зору кіно, що символізують потребу гранично тверезого й широкого погляду на дійсність, проявляються й у тім, що кіно як би продовжує розширення сфери зображення, що відбуває усередині театру на всьому протязі його історії - від миру античної міфології до багатства конкретного історизму й глибокі психологичности критичного реалізму XIX століття. Іншим завоюванням кінематографа стає його абсолютне оволодіння простором і часом Звідси те принципове значення, що зберігає для акторського мистецтва в кіно «система» Станіславського.
На це неодноразово вказували С. ейзенштейн, В.
Пудовкін, С. Юткевич, С. Герасимов і інші майстри нашого кіномистецтва. Цікаві свідчення впливу Станіславського на закордонних діячем кіно наведені в анкеті журналу «Мистецтво кіно» (1963 т. №2).
Під час прогресу техніки, розвитку засобів пересування людина виявляється, як ніколи колись, тісно зв'язаним з усією навколишньою дійсністю; обрій «його миру» простирається надзвичайно далеко. У століття космічних польотів не буде риторичним перебільшенням сказати, що він виходить за межі земної кулі Сьогодні немає скільки-небудь значних у суспільному змісті подій - будь те факт політичного життя, наукове відкриття або явище мистецтва,- які прямо або побічно його не стосувалися б. У цьому змісті людин сприймає мир як щось єдине, ціле. Шекспір, наприклад, міг вирішувати найважливіші суспільні й філософські проблеми свого часу, не виводячи героїв за межі ельсинорского замка.
Сфера сучасної художньої свідомості виявляється нескінченно більше широкої, особливо там, де воно має справу із процесами, що охоплюють увесь світ, де воно прагне простежити суспільні зв'язки, що з'єднують різні країни й континенти (згадаємо фільми «Якщо хлопці всього миру...» Кристиана Жака й «Звичайний фашизм» М. Ромма або задум нездійсненого фільму А. Довженко, що, розповідаючи про завоювання космосу, повинен був включити в себе «хронікові подій Великої Вітчизняної війни, великих битв, розливів рік, гігантських атомних вибухів і катастроф у Японії» і т. д.).
