, коли зустріне на кораблі свого більше щасливого суперника, що по-зрадницькому розлучив його з улюбленою жінкою. У ньому навіть і думки не народжується порахуватися. Навпаки, він прагне скрасити чужу незручність і першим починає розмову Була в Ганина й теперішня любов. Була Машенька, що залишилася в Росії. І в нього чекаючи Машеньки, що повинна незабаром приїхати до чоловіка, починається «дивний роман», як він сам скаже Подтягину. Але чи роман? Але чи любов? Ще в Росії, коли зовсім хлопчиком зустрів Машеньку, він полюбив не її, а свою мрію, придуманий їм ідеал жінки. Машенька, треба сказати, виявилася невартої його. Він, з таким чуйним і чуйним серцем, любив тишу, самоту, красу. Він все життя в Росії шукав гармонію. Вона ж була легковажна. Він шукав самоти, а вона його тягла в юрбу, у загальний потік. А «він почував, що від цих зустрічей дрібніє щира любов». Шум таксомотора, кам'яна плита - все це як символ прийдешніх блюзнірств. І трагедія Машеньки й Ганина в тім, що не змогли вони злитися душу до душі, коли доля давала їм ще таку можливість. Потім війна. Потім такі ніжні листи Машеньки. Набоков на прикладі цих глав учить нас і твердо наполягає на тому, що не можна проходити повз своє щастя, повз любов. Інакше - трагедія, розбите серце, поламана доля Машенька зрозуміє Ганина багато пізніше. Але тоді будуть Варшавський вокзал і розлука, незважаючи на те, що вони їдуть поки в одному вагоні. Чому розлука? «Тому що брязнув третій дзвінок, вагон трахнув буферами, поплив». Не зрячи в кожній главі Набоков вплітає звуки минаючого поїзда. Це, напевно, особливий композиційний прийом, що змушує читача бути в напрузі, насторожує. Якщо поїзд, то обов'язково розлука, нестабільність, дисгармонія, обов'язково щось неміцне, швидкоплинне, сиюминутное. Громадянська війна змусить обох інакше поставитися до їхнього почуття. Ганин уже не ідеальний хлопчик, а Машенька теж далеко не реготуха й співуха. Країні й людям не до сміху - морозять віковічні моральні підвалини. А людині так потрібно зачепитися хоч за соломинку. І нехай ця соломинка - напівдитяче, ще не що зовсім оформилася, напівзабуте й полуразлюбленное (або недолюбленное?) почуття. Ніхто не має права проходити повз любов, тим більше в роки страшних потрясінь, коли, мабуть, людина ще більше прагне до краси, що одна тільки здатна «урятувати мир». И Ганин, раптом довідавшись на фотографічному знімку Машеньку, все-таки залишиться вірний собі. Він не Машеньку любив. Він чотири дні любив свій спогад, і в ці чотири дні «він до кінця вичерпав свій спогад, до кінця наситився їм, і образ Машеньки залишився разом з умираючим старим поетом, у будинку тіней, що уже сам став воспоминаньем». От так по-чеховски загадково й лаконічно Набоков закінчує роман. І читач у здивуванні, а вірніше, думає, що любов і Машенька для Ганина залишилися в Росії - без Росії не може відбутися любов. Інший читач подумає, що пощадив себе Ганин, не зважився зустріти Машеньку, боячись довідатися, як вона змінилася. Мало за що залишилося триматися йому в цій «закордонній» житті, а тому іноді буває краще, якщо жити абстракціями, спогадами, солодкими мріями. Малодушність це, зрадництво принципів? І так, і немає. Хто правий? А праві, напевно, всі