Філософська проблематика «Віршів у прозі» И. С. Тургенєва
Протягом усього творчого шляху Тургенєв прагнув з'єднати свої філософські й художні шукання, з'єднати поезію й прозу. Це в досконалості вдається письменникові в його останньому добутку - «Віршах у прозі». За п'ять років (1877-1882) було написано біля вісімдесятьох мініатюр, різноманітних по змісту й формі, що поєднує питання філософії, моралі, естетики. Етюди реального життя переміняються фантазіями й снами, живі люди діють поруч із алегоричними символами. Яка б Приклад твору не зачіпалася у віршах, у які би образи й жанри вона не наділялася, у них завжди чітко відчувається голос автора.
Написані під кінець літературної діяльності, «Вірша в прозі» у концентрованій формі виражають багаторічні філософські роздуми Тургенєва, різні грані його духовного вигляду. У художньому світі письменника завжди протистояли один одному два голоси: пантеїстичне преклоніння перед красою й досконалістю природного життя конкурувалася у свідомості Тургенєва із шопенгауэровским поданням про світ як юдолі страждань і безглуздих скитаний безпритульної людини.
Закоханість у земне життя з її зухвалою, скороминущою красою не виключає трагічних нот, думок про кінцівку людського життя. Свідомість обмеженості буття переборюється жагучим бажанням жити, що доходить до спраги безсмертя й зухвалої надії, що людська індивідуальність не зникне, а краса явища, досягши повноти, не згасне. Дуалізм світорозуміння Тургенєва визначає внутрішню полемічність рішення ряду філософських проблем, що становлять основу «Віршів у прозі»: життя й смерть; любов як вища форма буття, усередині якого можливе злиття небесні й земного; релігійні мотиви й інтерпретація образа Христа.
Головною особливістю циклу віршів є злиття індивідуального й загального. Ліричний герой навіть у самих таємних роздумах виступає виразником вселюдського змісту. У мініатюрах розкриваються різноманітні грані духу, якому властива не тільки напружена пристрасть життєлюбства, але й думка, звернена до універсального плану буття. Звідси виникає подвійність підходу до проблеми життя й смерті. З одного боку, Тургенєв виступає спадкоємцем Шопенгауэра, затверджуючи бесприютность і тлінність людського існування. Це дає можливість говорити про катастрофізм свідомості письменника, обумовленим як загальсвітоглядним настроем, так і особливостями життя останнього років і наближенням старості. З іншого боку, Тургенєв не цілком удоволений песимізмом Шопенгауэра, відповідно до якого, життя є прояв темної й безглуздої волі.
Дві грані проблеми втілені у двох групах віршів. Думка про трагічну самітність і безпорадність перед особою смерті розкривається у віршах «Баба», «Кінець світу», «Собака», «Морське плавання», «Суперник». Звернувшись безпосередньо до аналізу названих добутків, легко простежити еволюцію проблеми й наповнення її новими нюансами. Думка про людську незначність стає наскрізним мотивом у циклі й у кожній лірико-філософській мініатюрі розробляється з додатковими відтінками. «Баба» в однойменному фрагменті персоніфікує долю й веде людину тільки до могили.
Невідворотність смерті - доля людини. Споконвічний жах людину перед смертю здобуває в цьому вірші зовсім песимістичний характер. Смерть стає єдиною реальністю для індивіда, узятого поза суспільними зв'язками, поза його соціальністю. Людина, що виступає тут як біологічну істоту, співвідносить себе із всесвітнім миром.
Перед його особою він почуває себе незначним і випадковим. Трагічне уособлення смерті, її неминучості поступається місцем песимістичному тлумаченню. Це настрій катастрофічності буття знаходить граничне вираження у вірш «Кінець світу» з підзаголовком «Сон». Оповідачеві чудиться незвичайна подія: провалилася земля, море обступило вцілілий будиночок на колі, «воно росте, росте величезно... суцільна дивовижна хвиля морозним вихром несеться, крутится тьмою кромішньої».
Наступає кінець світу: «Темрява... темрява вічна!» Очікування кінця світу зв'язується з Росією, ті, що зібралися люди обійняті жахом від очікування катастрофи, що насувається. У подібному трактуванні проблем життя й смерті позначилися індивідуалістична настроєність ліричного героя, що почуває себе слабким і нещасним відщепенцем, він бачить перед собою ціле й боїться його.
Смерть сприймається як космічна катастрофа, перед особою якої всі цінності втрачають свій зміст. Смерть стає єдиною абсолютною реальністю. Психологію жаху й страху письменник зв'язує із запереченням вищого розуму у всесвіті, глибинних сутнісних сил.
У мініатюрах «Собака» і «Морське плавання» розробляється та ж Приклад твору безпорадності й приреченості людини, але з новими відтінками в розвитку цього мотиву. У вірші «Собака» людина й тварина виявляються рідними братами перед особою смерті, остаточного руйнування. Вони поєднуються загальною сутністю, «трепетним вогником» життя й страхом втратити його. Людина, що володіє самосвідомістю, розуміє трагічну долю всього живого на землі, а собака «німа, вона без слів, вона сама себе не розуміє... » Але «та сама життя тиснеться лякливо до інший». Солідарність людини із твариною, готовність співчувати йому, теж приреченому на загибель, - от те нове, котре вноситься в розробку цієї теми «людської незначності» фрагментом «Собака».
В «Морському плаванні» на пароплаві два пасажири: людина й маленька мавпочка, прив'язана до однієї з ослонів палуби. У примарній імлистій пустелі моря, у цілковитій самітності вони відчули споріднення й радість при зустрічі один з одним, якесь заспокоєння: «занурені в однакову несвідому думу, ми перебували друг поруч друга, немов рідні». Людина й тварина поєднуються загальною сутністю - волею до життя, що стає хворобливої через постійний виснажливого страху перед неминучістю остаточного руйнування. У мініатюрі «Суперник» роздум над тлінністю й швидкоплинністю людського існування збагачується новими штрихами й відтінками. Померлий товариш-суперник з'явився оповідачеві у вигляді примари, як обіцяв колись: «і раптом мені почудилось, що між вікон коштує мій суперник - і тихо сумно качає зверху долілиць головою». Не відповівши ні на одне питання, воно зникає. Напрошується висновок про таємничість життя, її ірраціональності, невичерпності, що звучав і в «Таємничих повістях».
Але Тургенєв в «Віршах у прозі» виступає як джерело життєлюбства, що тонко почуває красу життя, що вміє переборювати похмурі настрої. Навіть там, де автор міркує про самітність і старість, чутний бадьорий голос людини, що не бажає упокоритися із превратностями долі. Про спрагу життя, про пробудження почуття « радості, щозадихається,» від свідомості, що ти живий, говорить Тургенєв у вірші «Уа..! Уа..!» Письменник згадує в ньому про юність, коли захоплювався Байроном, представляв себе Манфредом і «плекав думку про самогубство». І от один раз, забравшись високо в гори, він вирішив назавжди розстатися з «незначним миром».
Але лемент дитини, що зненацька пролунала в «цій пустельній дикій височіні, де всяке життя, здавалося, давно завмерла», повернув його до життя. Дві суперечливі картини намалював тут художник. Мертві скелі й камені, різкий холод, чорні клуби нічних тіней і страшна тиша - це царство смерті.
Низька хатина, трепетний вогник, молода жінка-мати й лемент дитини персоніфікують життя. У протиборстві життя й смерті перемагає життя. Із пробудженням у людині любові до життя йдуть романтичні мрії: «Байрон, Манфред, мрії про самогубство, моя гордість і моя велич, куди ви все поділися?..» Плач дитини вступив у боротьбу зі смертю й переміг неї, урятував людини й повернув його до життя: «Об гарячий лемент людської, що тільки що народився життя, ти мене врятував, ти мене вилікував!» Однієї з форм подолання безглуздості життя є любов, що входить у цикл як одна зі стрижневих тем.
Для письменника любов - цілком реальне, земне почуття, але обладающее величезною силою. Воно раптово налітає на людину й цілком поглинає його. Перед цією потужною, стихійною силою любові людина безпомічна й беззахисний. Любов як велике, нескориме почуття, як джерело радості й страждання рисується Тургенєвим у вірші «Роза». Люблячою істотою виступає тут жінка, який автор не дає ні ім'я, ні біографії. Він називає її просто - Вона, надаючи тим самим всьому віршу узагальнений зміст.
Любов налетіла на неї раптово. Глибину й складність переживань людини, оказавшегося у владі любові, передає Тургенєв за допомогою двох образів природи: раптової рвучкої зливи, що промчались над широкою рівниною, і молодий, що ледве розпустилася, але вже із зім'ятими й забрудненими пелюстками троянди, кинутої в палаючий камін. Перший персоніфікує собою несподіваний і бурхливий прояв почуття, друга - руйнівну силу любові, що у своєму полум'ї спалює людини. Одними з очевидно виражених інтересів Тургенєва є релігійні мотиви, сконцентровані в основному навколо проблеми співвідношення небесної істини й людської правди й інтерпретації образа Христа. Іноді в оповіданнях героїв Христос знаходить реальні обриси.
Материал подготовлен с учителем высшей категории
Ильина Галина Сергеевна
Опыт работы учителем 36 лет
Популярные материалы
Сербская народная баллада «Смерть матери Юговичей»
Как же Белинский прошел мимо юмора «Повестей Белкина»?
Рождение личности в пьесе «Пигмалион» Бернарда Шоу (отзыв на спектакль)
Чим залучає мене образ Чацкого? Горі від розуму Грибоєдов А. З
Последние строки романа «Мастер и Маргарита»
Глеб Иванович Успенский. Анализ произведений