Борисов Л. Під прапором Катриони. Частина дев’ята. Прощай, Тузитала! Глава п’ята

Пример HTML-страницы
Пример HTML-страницы

На тій стороні саркофага, що повинна бути звернена до океану, англійською мовою вибили епітафію, складену (багато чернеток було витрачено на твір епітафії) самим Стивенсоном: 1850 Роберт Льюис Стивенсон 1894 ПІД НЕБОМ ПРОСТОР І ЗОРЯНИМ ВИРИЙТЕ МОГИЛУ Й ПОКЛАДЕТЕ МЕНЕ. Я РАДУЮЧИСЬ ЖИЛ І РАДІСНИМ УМЕР, ТУТ МЕНІ БУДЕ СПОКІЙНО ЛЕЖАТИ, І НЕХАЙ НА ПЛИТІ НАПИШУТЬ ВІРШІ: "ОТ ЛЕЖИТЬ ВІН ТУТ, ДЕ ЙОМУ ЛЕЖАТИ ХОТІЛОСЯ. МОРЯК ВЕРНУВСЯ З МОРЯ, МИСЛИВЕЦЬ ПОВЕРНУВСЯ З ПАГОРБІВ". Опівдні п'ятого грудня труна з тілом Тузитали опустили в могилу. Знаряддя на борті англійського крейсера вдарили дванадцять разів. Коли могилу стали засипати землею, ударили знаряддя на борті німецького й американського крейсерів. Рушнична тріскотня на острові не вмовкала до кінця похорону.

Матаафа виголосив коротку промову; наприкінці її він сказав: — Ми осиротіли. Тузитала пішов від нас. Ми повинні берегти його вічний сон. Ми забороняємо полювання в лісі на всьому просторі від Вайлими до Веа, щоб птаха могли спокійно жити й співати свої пісні, які любив наш Друг і Брат — Тузитала.

Відправимося додому й зрадимося скорботи... — Мені страшно вертатися до себе, — сказала Фенни синові, опираючись на його руку. — Порожньо, Ллойд... Тільки зараз я відчула, як сильно любила мого Луи.

На що мені тепер будинок, сад, багатство?.. — Я почну писати про життя мого дорогого Льюиса, — промурмотав Ллойд, дивуючись тому, як дивно звучить тепер таке звичайне "мій дорогою Льюис"... — Я виїду звідси, — коротко вимовила миссис Стивенсон. — Я як під водою, нічого не бачу, нічого не чую До глибокої ночі мовчазні, збіглі в себе слуги приносили телеграми Фенни й миссис Стивенсон. Вираження свого співчуття надіслали всі друзі й гарні знайомі покійного, редакції всіх європейських журналів і газет, видавництв і частки особи — читачі Роберта Льюиса Стивенсона.

"Плачу разом з вами" — така була телеграма від Хенли. — От ще одна добра, гарна, своя людина, — сказала миссис Стивенсон, плачучи над телеграмою й без кінця перечитуючи її небагатослівний текст. — З Хенли мені буде добре в Единбурзі... Ллойд здивовано подивився на змарнілу, постарілу на десять років за ці дні мати свого вітчима — В Единбург? — питально проговорив він. — До себе в Единбург?

Ви хочете сказати, що... — Я вже сказала, — сумно відгукнулася миссис Стивенсон. — Тут мені не жити; тут саме повітря отруєне для мене; тут, куди не ступи, усюди мій син — Ви не покинете нас, — сказав Ллойд твердо й строго. — Орел полетів із гнізда, — відповіла миссис Стивенсон і піднесла до очей дуже маленька мереживна хустка. — Тут усе для мене порожньо. Тут все нагадує мого Лу.

Поїду в Единбург до сестри... У Вайлиме стало порожньо для всіх. Сосима й Семели щодня по ранках прибирали кабінет Тузитали, ставили квіти у вази, збивали подушки на ліжку, стежили за тим, щоб усе було так, як при житті їхнього друга. Приходив Матаафа.

Він сідав на сходинку входу на терасу й мовчачи дивився на пустельну площадку перед будинком. Проходив годину, Матаафу запрошували до стола, але він із сумною посмішкою відмовлявся й повільно брів до себе додому Дорогою Люблячого Серця Улітку 1895 року миссис Стивенсон виїхала на батьківщину, де й умерла у квітні 1897 року Фенни й Ллойд жили у Вайлиме до осені 1903 року. Ллойд надійшов на службу в консульство США, де займав спокійну, добре оплачувану посаду віце-консула. Деякі дріб'язки із днів колишніх він надрукував в американському й англійському журналах Кольвин в 1902 році опублікував солідну біографію свого друга і його листа Роком раніше в Лондоні вийшла біографія Стивенсона, написана його дядьків — Бальфуром. Вакстер приступився до публікації листів свого друга В 1903 році Фенни й Ллойд щедро нагородили слуг Вайлими й почали готуватися до від'їзду на батьківщину.

Вайлиму з усіма службами, садом, домашньою худобою й городами купив з торгів Яким Сєдих — купець із Владивостока. Він оселився в будинку Стивенсона, а в котеджі Ллойда влаштував склад і канцелярію. Сосиме, Семели й іншим слугам він запропонував залишитися в його — Не можна, — сказав Сосима. — Зовсім не можна. Недобре навіть і говорити про це, сер!

— Чому? — зачудувався Яким Сєдих — важка, бородата людина років п'ятдесятьох.

— Я буду платити вам стільки ж, скільки й покійний хазяїн — Зовсім недобре говорити про гроші, — докірливо вимовив Семели й покачав головою. — Тузитала ніколи не говорив про гроші, він... — Що ж, він вам не платив платні?

— Він був нашим другом і давав нам усе, що нам було потрібно, сер — Нічого не розумію, — знизав плечима Яким Сєдих. — Виходить, що він ніколи не давав вам грошей! — Ніколи не давав, — відповів Семели.

— Гарний хазяїн! — викликнув Яким Сєдих — Ми самі брали, скільки нам потрібно, — сказав Сосима.

— У Тузитали в столі був такий ящик, а в ньому гроші. Ми брали, коли було потрібно. — Ми були як діти в Тузитали, — пояснив Семели. — Навіщо дітям гроші? Він нас кормил, напував, одягав — і нас і дітей наших — Ми підемо до себе в село, сер, — остаточно заявили слуги. — Дозвольте нам пройти туди, де завжди лежав і спав Тузитала. Не треба займати цю кімнату, сер!

Слуги пройшли в кабінет Стивенсона. Тут уже стояли нові речі: комод, нікельована ліжко, віденські стільці, висіли картини, портрети рідних і знайомих Якима Сєдих. Сосима зупинився поруч ліжка, на якій гіркою лежали подушки, щось пошептав, покачав головою й, закривши ока, вийшов. Те ж зробили й інші слуги У Вайлиме їх ніхто вже ніколи не бачив Фенни вмерла в 1914 році в Каліфорнії. Тіло її було спалено в крематориуме. Ізабелла перенесла попіл на острів Уполо й поховала його на вершині Веа — поруч із могилою Стивенсона.

Довше всіх жил Ллойд Осборн: він умер в 1947 році, залишивши після себе кілька книг — повістей і оповідань 13 листопада 1904 року в Сан-Франциско зібрався нечисленний кружок друзів і шанувальників Стивенсона, що щорічно відзначали дату його народження Тут були Киплинг, Марко Твен, Кольвин, Хенли, Бакстер, Конан-Дойль, Ллойд Осборн. Очікували Матаафу, — його заздалегідь запросили на врочисті збори кружка: здійснилося десять років від дня смерті Стивенсона. Матаафа був хворий, — роки й важкі випробування передчасно зостарили його. Він не міг приїхати й тому надіслав вітання тим людям, які знали й любили Тузиталу: "Я старий і немічний, дорогі брати мої, — писав Матаафа, — і не в змозі бути з вами.

Але в той час, коли ви будете відзначати цей пам'ятний день в Америці, ми робимо те ж і в нас, на острові. Я, як і ви, шаную пам'ять Тузитали. І хоча рука смерті й викрала його, однак спогаду про його добрі вчинки, про його велике серце будуть жити вічно.

Ім'я його — Тузитала — так само милозвучно для нашого вуха, як інше його ім'я — Стивенсон — приємно для слуху його європейських друзів і шанувальників. Тузитала народився героєм, і таким він жив серед нас. Коли я в перший раз побачив Тузиталу, він сказав мені: „Самоа — гарна країна. Мені подобається її клімат, я вже полюбив її людей і неодмінно напишу про їх у моїх книгах“. — „Тоді залишися тут із мною, — сказав я, — і нехай Самоа буде твоїм рідним будинком“. — „Я залишуся з вами й буду тут навіть і тоді, коли господь покличе мене“, — відповів Тузитала. Він сказав правду, — він і тепер із мною й тими, кого любив Тузитала вчив нас: "Якщо ви хочете, щоб з вами надходили справедливо й від усього серця, — так само надходьте й ви".

Мій бог — його бог, що його покликав до себе, і коли призвуть і мене, я буду щасливий зустрітися з моїм дорогим Тузиталои й уже ніколи, ніколи з ним не розстануся..." 1957 р.

Пример HTML-страницы
Пример HTML-страницы
Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Школьный ассистент
Adblock
detector