Іван Федорович Драч І. Мій смуток Смертний вирок цигарці. Очі дихають синню - Густо сиплеться звідти Волошкова солона печаль.
Я ламаю асфальту Зволожену лінію, Я шепочу печалі: «Проклята, відчаль!» Ось проспект мого Смутку, Вулиця імені Сорому. Несмаку диктатура Зав'язала на серці вузла. Зверхньо бридиться небо З холодними зорями Над рахітами цегли, Заліза і скла. Вони плачуть з потворності, Б'ють дверима себе у груди.
Аж на кахлянім лобі Виступає холодний піт. Вони з тої досади, З кам'яної крутої огуди Совість зодчих гризуть, Що спотворила ними світ. Чи вам в душі ніколи Не сипався вечір, Чи ви серцем не втямили Золоті логарифми зорі, Що, завдавши сто ніг На свої забур'янені плечі, З жахом тікають од вас Незабудовані пустирі?! II. Моя радість Весело-строга, і духмяна, Проста, і мудра, і легка, Встає вона, кам'яностанна, І носить хмари на руках.
Художній синтез вийшов з моди, Чи смак на цвинтарі живе?! Мажорні тішаться акорди, І за живе бере нове. Сучки обрубані. Світає В архітектурі. Грає скло. І вітражів веселі зграї Блакиті буйній цілять в лоб.
На землю зорі - в шиби, в душі! І сяде небо за столом.
Бо цвіль підвальну вперто душать Озон, і сонце, і зело! Нам треба неба без ліміту, Землі нам треба й поготів. Співмірна музика граніту З архітектурою хребтів, Негнутих вольових хребтів.
