Андрєєв М. Л. Поетика минулого abuss. "Джерело: Література Освіти)ской класики, зафіксовані в цій своїй визначеності Аристотелем і з тих пор остающиеся базовими категоріями всякої теоретической поетики, розмежовані не тільки відносно предмета, засобу й способу наслідування, але й відносно часу.
Епос і трагедія, як правило, зображують минуле, лірика й комедія, теж як правило, &"Джерело: Література Освіти)жащее літературному зображенню, очевидним образом розділяється на три види &"Джерело: Література Освіти) міфу як предмета поезії: Евгемер і крайність довіри (щоб добратися до історичної істини, треба лише забрати з оповідання того ж Гомера міфологічну гіперболізацію)1, Зоил і крайність недоверия (усе, що розповідає Гомер, неймовірно й неправдоподібно)2"Джерело: Література Освіти)ская школа шукала за кожним епічним або легендарним персонажем історична особа (билинний Вольга &"Джерело: Література Освіти)"Генеалогії язичеських богів" нараховує чотири види "фабул", разграничивая їх по ступені правдоподібності), і втрачають вони силу тільки із другим народженням аристотелевской "Поетики" і с початком усвоения того її положення, що при всій своїй зовнішній простоті виявилося самим важким, котре забула античність і яке навіть ренесансна думка прийняла й адаптувала не відразу, &"Джерело: Література Освіти)етики (тобто відволікаючись від реальної хронології), те вона йде в направлении усе більше істотного оволодіння історією. У ранніх формах епосу які-небудь сліди історичного переказу відсутні, зате явно проявляється зв'язок з богатирською казкою й архаїчним міфом: герої епосу (африканського, тюрко-монгольського, карело-фінського, з письмових &"Джерело: Література Освіти)стискання на задній план міфологічної сюжетності й историзацию епічного тла.
Типовий приклад перехідної форми даний "Одиссеей": хитромудрий герой зберіг риси, що ріднять його із трикстером міфологічного епосу, його пригоди багаті як казковими, так і міфологічними мотивами, але все це обрамлено великим квазиисторическим тлом Троянської війни. У середньовічній Європі типологически близька форма представлена англосаксонським і древ-ненімецьким епосом: в "Беовульфе" типовий казковий богатир, чиїм головним подвигом є перемога над драконом, уведений у рамки історичного переказу про датський королівський рід; Сигурд &"Джерело: Література Освіти)"Илиада". Міфологічні й казкові мотиви, рясно представлені в самому сказанні об Троянської виттяне (Ахілл і мотив героїчного дитинства, Олена й мотив викрадення дружини), у поемі виявилися витиснуті на периферію, а в центр видвинулась сама війна як головна подія епічного часу. У середньовіковій Європі цієї стадії відповідає романський епос, де яких-небудь міфологічних елементів немає взагалі, елементи богатирської казки представлені дуже скудно й повністю домінує епічний історизм: як іспанський, так і французький епос виростає на почве історичного переказу, більшість його персонажів і деяке число сюжетів мають реальні історичні прототипи "Джерело: Література Освіти)ческого переказу: у першому випадку довкола нього вибудовується квазиісторичний оповідальний контекст (Одиссей, Беовульф, Зигфрид), у другому &"Джерело: Література Освіти)вается міфологічної тематики.
Киклические поеми розробляли матеріал двох міфологічних циклів: фиванского (три поеми, посвященні відповідно трьом поколінням героїв &"Джерело: Література Освіти)ется в русло авторської поезії (першим епічним поетом не з легендарной біографією можна вважати Пиниасиса з Галикарнаса, дядька Геродота, автора "Гераклеи" і поетичного оповідання про основании іонічних колоній), остаточно канонізується й переживає трохи моментів часткового відновлення: свідому стилізацію Гомера дає в IV в. до н.е.
Антимах Колофонский, протиставляючи свою "Фиваиду" гомеровским епігонам, і в III в. до н.е. &"Джерело: Література Освіти)але із природою, тим, що взагалі можливо, але малоймовірно (начебто безпосереднього втручання богів у життя людей), і тим, що являє собою повну дурницю (начебто гигантомахии). Тим більше показово, що умовна границя, що розділяла міфологічну й людську історію й проходившая десь поруч із закінченням Троянської війни, зберігала, принаймні, для епічних поетів, істотне значення. Для істориків її немає взагалі: вони без усякого утруднення переходять від міфічних генеалогий до легендарного й властиво історичним.
Поети явно віддають перевагу міфу й на ґрунт історії вступати побоюються. Херил Самосский, що жив наприкінці Пелопонесской війни й воспевший у своєї "Персеиде" перемогу греків над Ксерксом, тобто події ледве більш ніж піввіковий давности, становить очевидне виключення "Джерело: Література Освіти)міру, розповідає (Лисандр, 18) про дві увивавшихся навколо спартанского полководця поетах, кожний з яких склав поему про його подвиги (правда, ці "Лисандрии" могли бути чимсь начебто епини-кия). Заборони не було, але не було й поем (але ж "Персеида" Херила виконувалася привселюдно за рішенням афінських народних зборів). Мало було й поем не з таким відверто сучасним сюжетом, як "Персеида", але все-таки переступали границю міфологічного времени &"Джерело: Література Освіти)ний переказ, причому, що характерно, вибираючи найбільш достовірне джерело, віддає перевагу поемі Риона перед прозаїчним сочинением (тобто у всякому разі не поемою) Милона Приенского (Описание Еллади, IV, 6). По цьому переказі досить важко судити, як великі були поетичні вільності, які дозволяв собі Рион, прорабативая матеріал історичного переказу, і головна з них &"Джерело: Література Освіти)"Персеиде" Херила, сказати взагалі нічого не можна: єдине, що від її збереглося, &"Джерело: Література Освіти)мишленний сюжет (правда, нам відомий лише одного такого роду пример &"Джерело: Література Освіти)"Персів" сучасна історія із трагедії йде, у Зфокла й Еврипида немає жодної трагедії на сучасну тему.
У посткласичний період сюжетна винахідливість трагедиографов проявлялася в грі з міфологічним сюжетом або у використанні рідкого варіанта міфу (Антигонів, приміром, не гине, а Медея не вбиває своїх дітей) &"Джерело: Література Освіти) і трагедія перенесені в Рим із Греції, і еллінський зразок визначає в них багато чого, тематику в тому числі. Римська трагедія в основній масі залишається міфологічної, і оскільки своєї сюжетно різноманітної міфології Рим не мав, то й трагедія зверталася за сюжетами до Греції (явно віддаючи перевагу троянському циклу й сказанням, з ним зв'язані, &"Джерело: Література Освіти)метности виражена ще більш виразно. Першим пам'ятником римського епосу став переклад "Одиссеи", але вже другий римський поет, Гней Невий, пише "Пунийскую війну" &"Джерело: Література Освіти)"енеиде" Вергілія, в оповіданні про долю легендарного родоначальника, узятої в перспективі історичної долі й історичної місії римського народу (до такого повороту теми Вергілій, що показово, прийшов від первісного задуму анналистической поеми в дусі енния про війни Октавиана Августа). "Джерело: Література Освіти)"Фарсалия" Лукана (про громадянську війну Цезаря й Помпея) і "Пуника" Си-лия Італіка (про війну з Ганнибалом), поруч із нею йде висхідна до Гесиоду дидактика, що на своєму піку дає мирообемлющий епос Лукреция й три поетико-дидактичних екскурси в головні сфери життя &"Джерело: Література Освіти)&"Джерело: Література Освіти) із цих засобів був сам жанровий канон, отступления від якого сприймалися як пряма зрада поезії. Лукан в "Фарсалии" відмовився від міфологічного арсеналу заради историчесякий точності (відомо, що він опирався на незбережені книги Тита Лівія, його поему навіть зараз використовують як історичний источник).
Ця його новація була зустрінута зі здивуванням, у всякому случаї, і сучасники, і навіть зовсім віддалені нащадки сумнівалися в поетичній допустимості подібного відходу від традиції. Квинтилиан коливався, до якого табору &"Джерело: Література Освіти)"Сатирикона" Петрония, поет Евмолп, критикует поеми про громадянську війну, створені "без достатніх літіратурних пізнань". По загальній думці, об'єктом критики є саме "Фарсалия". "Адже справа зовсім не в тім, щоб у віршах зложить факти &"Джерело: Література Освіти)нием знову виниклого епічного жанру &"Джерело: Література Освіти)на вважає за необхідне співвіднести дію свого добутку з деякою легендарною хронологією або генеалогією (скажемо, Гарів Родригес де Монтальво повідомляє англійського короля, при дворі якого розміщає дія свого "Амадиса Гельского", далеким попередником короля Артура), але принципова вигаданий-ность самого сюжету вже із часів Кретьена де Труа затверджується в якості неписаного жанрового закону. До такого ж підсумку прийшов епічний у своїй основі каролингский цикл: у романічних поемах Боярдо й Ариосто самі фантастичні моменти оповідання зпровождаются бурлескними посиланнями на історичний авторитет (у якості такого виступає, як правило, архієпископ Турпин, один з персонажів "Пісні про Роланда" і легендарний автор "Історії Карла Великого). З нерозрізнення вимислу й реальності виводить основну колізію свого роману Сервантес Середньовічна драма з'явилася на світло поза яким-небудь зв'язком із традицією драми античної, але в ній проте спонтанно виявилисій, стосовно зображуваного часу, аналогічні жанровие дистрибуції.
