Жіночі образи в романі М. Ю. Лермонтова «Герой нашого часу»

Твір по літературі: Жіночі образи в романі М. Ю. Лермонтова «Герой нашого часу»

Роман "Герой нашого часу", написаний Лермонтовим в 1839-1840 роках, являє собою перший реалістичний прозаїчний соціально-психологічний і філософський добуток у російській літературі. Час написання роману довелося на період реакції, що наступила в країні після розгрому грудневого повстання. Основним завданням Лермонтова було намалювати портрет людини тої епохи, тобто героя свого часу, образ якого складений з пороків усього сучасного авторові покоління

Новаторством Лермонтова стало зображення центральної фігури роману - Печорина - зсередини. Особлива увага приділена внутрішньому миру героя, його душі, тому автор пише в передмові, що "історія душі людської... чи не цікавіше й не корисніше історії цілого народу" . Все різноманіття художніх засобів спрямовано на більше глибоке розкриття образа Печорина. Цю же ціль Лермонтов переслідував, створюючи жіночі образи. Вони відіграють більшу роль у романі: дозволяють більш глибоко розкрити характер Печорина, його внутрішній мир, а також його відношення клюбви.

Всі жіночі персонажі - представниці різних мирів: Бела - одна з "дітей природи", у мир яких попадає Печорин у повісті "Бела"; ундина представляє в романі романтичний мир беззаконної вільності, до якої прагне Печорин; князівна Мері й Віра соціально родинні головному героєві

Першої перед читачами з'являється кавказька дівчина Бела, від якої віє щиросердечною чистотою, добротою й щирістю. Але її характер не позбавлений і такі національні риси, як гордість, почуття власного достоїнства, нерозвиненість і здатність до пристрасті. Образившись на Печорина за відхід на полювання, гордо піднявши голову, вона говорила: "Я не раба - я князівська дочка!.." Лермонтов не дає докладного опису зовнішності черкески, але звертає увагу на її очі, які, "як у гірської сарни, так і заглядали... у душу". Вона так жагуче й гаряче любить Печорина, що його любов до неї здається неглибокої й несерйозною. Образ Бели потрібний був Лермонтову для того, щоб показати, що й такої чистої й ніжної любові Печорину мало для відповідного й щирого почуття. Йому все набридає, і він робить висновок: "Любов дикунки деяким краще любові знатної барині; неуцтво й простодушність однієї так само набридають, як і кокетство інший".

Наступна героїня - ундина - допомагає авторові показати прагнення Печорина пізнати той романтичний, загадковий мир, до якого вона належить. Це мир беззаконно вільного життя, і це притягає Печорина, як і все нове й непізнане вжизни.

Героїня новели "Тамань" є типово романтичним образом: білі довгі волосся, гнучкий тонкий стан і очі, що володіють якоюсь магнетичною владою. Вона постійно перебуває в русі, рвучка, як вітер

В "Тамані" Лермонтов використовував такий художній прийом, як романтична іронія: Печорин кидається в човен за ундиною, але, тільки відпливши 50 саджений від берега, згадує про те, що плавати не вміє. Це підтверджує його захопленість таємничістю ундини й миром "чесних контрабандистів". Але й у цьому романтичному світі Печорин виявляється зайвим і не знаходить собі пристановища

Але й у світі, до якого належить герой по народженню, він також почуває себе самотнім і марним. Так, у повісті "Князівна Мері" представлені жіночі образи, які допомагають розкрити причини такого стану героя

Князівна Мері розумна, начитанна, шляхетна й морально чиста. Вона романтик по натурі, причому наївний, тому що вона ще молода й недосвідчена. Печорин добре розбирається в людях, і особливо в жінках, він відразу зрозумів сутність Мері: їй цікаво й подобається те, що таємниче, загадково й недосяжно, їй хочеться, щоб чоловіка забавляли її. Так було із Грушницким, що спочатку зацікавив її своїми пишними фразами, а потім набрид. Вся увага перемкнулася на Печорина, що появились як романтичний герой, так несхожий на інші. Печорин, сам не знаючи чому, намагається захопити молоду дівчину, і вона, по своїй наївності й недосвідченості, закохується внего.

Князівна Мері потрібна була Лермонтову, щоб показати пристрасть Печорина панувати над людьми, збуджувати почуття любові, приносячись іншим тільки страждання. Ми бачимо, що "молода, тільки-но душа, що розпустилася," Мері не здатна розбудити в головному герої теперішні й щирі почуття. І любов наївної Мері йому також не потрібна

Інша героїня повести "Князівна Мері" - Віра - відіграє більшу роль у розкритті характеру Печорина. Вона - єдиний жіночий образ, що зіставляється з головним героєм, а не протиставляється. Її образ написаний неясно: Лермонтов не описує її життя докладно, не розкриває докладно і її характер. Але при цьому вказує на те, що Віра - єдина людина, що повністю зрозумів сутність Печорина, що любить його з усіма достоїнствами й недоліками. Цю проникливість і вірність почуттю не міг не оцінити й сам Печорин: "Вона єдина жінка у світі, що я не маю сил був би обдурити", - і тільки вона одна викликає теперішні й щирі почуття, хоча й скороминущі. Почуття Віри настільки сильні, що вона прощає всі страждання, принесені їй Печориним, продовжуючи любити його, знаючи, що вони ніколи не будуть разом. В образі Віри ми бачимо покірність, жертовність, у неї немає яскраво вираженого почуття власного достоїнства, вона знову зізнається в любові Печорину після того, як він уже один раз її залишив. Все це потрібно було авторові, щоб ще більше показати егоїзм героя, його відношення до навколишньої, острах втратити волю - головне, на його думку, вжизни.

Отже, всі жіночі персонажі роману відіграють важливу роль: з їхньою допомогою Лермонтов показує, що Печорин самотно в будь-якому середовищі, воно не може знайти заспокоєння навіть ъ такому глибоко інтимному почутті, як любов. Любов жінки, до якого би кола вона не належала, лише на мить може захопити його, але повністю віддатися цьому почуттю він не може, і в цьому - його трагедія

Головною ідеєю добутку М. Ю. Лермонтова «Герой нашого часу» є розкриття образа розумного, енергійного парубка, що належить до покоління 30-х років XIX сторіччя, що в умовах того часу не може знайти застосування своїм здатностям. Такою людиною виступає в романі головний герой - Григорій Олександрович Печорин. Завданню найбільш повного, всебічного розкриття характеру героя підпорядковані й всі створені поетом ситуації, і всі діючі особи добутку. Значна роль у цьому належить жіночим образам: горянці Беле, князівні Мері й Вірі

Зустрічаючись уперше на сторінках роману з Белой, ми бачимо гарну юну дівчину: «...вона була гарна: високого, тоненька, ока чорні, як у гірської сарни, так і заглядали до вас у душу». Далі ми довідаємося, що вона також чудно танцює, співає й вишиває золотом. Ця чуйна, щира дівчина здатна любити жагуче й самозабутньо. Однак горда горянка довго відкидає Печорина, равнодушно ставиться до його дорогих подарунків. «Я не раба його», - кидає вона. Для неї важливо, щоб за нею визнали право власного вибору. Вона зберігає своє достоїнство й далі: про її любов, зміну настроїв, стражданнях можна лише догадуватися по вчинках і скромних мовленнях. Тут немає великих монологів і жагучих визнань. Зрозумівши, що Печорин охолонув до неї, вона початку помітно «сохнути, личко її витягнулося,

Більші очі потьмяніли». Але на питання Максима Максимича вона майже нічого не відповідала: «Траплялося, цілими днями, крім «так» і «ні», від її нічого більше не доможешся». Вирвана з рідної сім'ї, а потім кинута, вона в підсумку гине. І в її смерті, хоч і побічно, звичайно, винуватий Печорин.

Але Бела не єдина, чию любов він так жорстоко обдурив. Жертвою його самолюбства, незадоволеності життям, суперечливості характеру й прагнень стала й маленька князівна Мері. Цю дівчину Печорин відразу виділяє з юрби красунь: «Ця князівна Мері прехорошенька... У неї такі оксамитові очі... Нижні й верхні вії так довгі, що промені сонця не відбиваються в її зіницях. Я так люблю ці очі без блиску, вони так м'які, вони нібито тебе гладять». Ми бачимо також, що вона скромна, добрих, розумних і шляхетна у своїх почуттях і вчинках. У ній «немає нічого такого, що б виключало повагу». Разом з тим у ній відчувається аристократичне виховання: вона самолюбна, горда, часом зарозуміла; вона оточує себе блискучими шанувальниками, хоча й дивиться на них з деяким презирством. Не дивно, що на таку дівчину могутній характер Печорина зробив сильне враження. У порівнянні з ним всі її шанувальники здалися їй жалюгідними й «пренудними». Мері потягнулася до сильної особистості героя, забувши про свою гордість. Однак, собі на лихо, вона не зрозуміла, що життя цієї людини «протікала в боротьбі із собою й світлом». Для нього Мері - представниця ненависної йому аристократичного середовища. Саме тому він відкидає неї. А бідна дівчина вирішує, що він не робить їй рішучого визнання, боячись відмови її матері. Вона помилялася, і у відповідь на щирий порив одержує холодні слова Печорина: «Я вас не люблю». Її щиросерде визнання лише прискорило розрив з героєм, що найбільше на світі боїться втратити свою незалежність. Ми бачимо, як сильно страждає дівчина: «Вона сиділа нерухомо, опустивши голову на груди; ...ока її, нерухливого й повні нез'ясованого смутку, здавалося, у сотий раз пробігали ту саму сторінку, тоді як думки її були далеко...» У прощанні князівни з Печориним немає докорів і істеричних ридань, проте, драма молодої Душі передана автором із приголомшливої силоміць.

Під вплив Печорина повністю попадає й Віра. «Ти знаєш, що я твоя раба; я ніколи не вміла тобі противитися... і я буду за це покарано: ти мене розлюбиш!., я, прислухаючись до твого голосу, почуваю таке глибоке, дивне блаженство, що самі палкі поцілунки не можуть замінити його», - зізнається вона героєві. Віра випробовує страшні борошна ревнощів, довідавшись про «інтрижку» Печорина із князівною Мері. І ці ревнощі ще більше