Твір по літературі: Вірш М. Ю. Лермонтова «Дума».
Вірш «Дума» було написано за два роки до смерті поета й опубліковане в одному із січневих номерів «Вітчизняних записок» за 1839 рік. Це поетична сповідь, щиросерда й сумна. Основна думка вірша - міркування про долі молодого покоління Росії тієї пори
Час написання «Думи» - одне з найбільш похмурих в історії країни. Після поразки декабристів стає неможливої практично будь-яка діяльність. У зв'язку із цим у людях проявляється прагнення замкнути в собі, піти від життя в мир дум. Навіть кращі представники молоді не знали, куди можна прикласти свої сили, ставали байдужними до всього, перетворювалися в «зайвих людей». «Дума» - це цивільний суд над своїм поколінням. Автор показує його пасивність і порожнечу життя в епоху, коли боротьба необхідна:
До добра й зла ганебно байдужі
На початку поприща ми в'янемо без боротьби
И це не погляд з боку, а одкровення людини, що належить до того ж поколінню. Композиція добутку підлегла авторському задуму. У першому чотиривірші висловлене загальне судження про молодь 30-х років:
Сумно я дивлюся на наше поколенье!
Його прийдешнє - иль порожньо, иль темно...
У вісьмох наступних чотиривіршах розвивається й доводиться ця думка. Поета засмучує, що багато хто його сучасники живуть «помилками батьків і пізнім їхнім розумом». Мова йде про відношення до ідейної спадщини декабристів, багато хто з яких на той час примирилися із самодержавством і визнали революційну боротьбу марної. Ці настрої декабристів Лермонтов і називає «пізнім їхнім розумом».
Поет переконаний, що за волю потрібно боротися, а не схиляти покірно голову перед силами реакції:
До добра й зла ганебно байдужі,
На початку поприща ми в'янемо без боротьби,
Перед небезпекою ганебно - легкодухі
И перед властию - знехтувані раби
Лермонтова глибоко тривожить те, що в його сучасників - утворених людей - немає ні сильних почуттів, ні міцних прихильностей, ні твердих переконань. Тому «И ненавидимо ми, і любимо ми випадково...»
Логічний зв'язок між чотиривіршами й частинами вірша помітно ослаблений і фактично підтримується лише загальною темою й емоційним ладом. Кожний чотиривірш - закінчена пропозиція. Голос розуму звучить відкрито, страсті - приглушено. Слово часто використовується в переносному значенні: «зостаритися» означає не тільки фізичну, але й духовну старість, «рівний шлях без мети» - знак байдужості, апатії, відсутності життєвих тривог і падінь. Часто зустрічаються метафори («старість душі», «життя - шлях»). Яскраві епітети оголюють емоцію («худий плід», «прибулець посиротілий», «холод таємний»).
У першій частині вірша основне емоційно-значеннєве навантаження несуть слова елегійного романтизму («сумно», «млоїть», «в'янемо») і слова філософського й суспільно-політичного значення («познанья», «сомненья», «раби»).
У другій частині відсутні слова ораторського стилю, їх заміняють слова стилю елегійного. Виразний ефект досягається вживанням слів, що контрастують: «ненавидимо» - «любимо», «холод» - «вогонь».
В останній частині знову з'являються слова ораторського стилю в сполученні з лексикою, що носить філософський відтінок: «ні думки плідної», «суддя», «громадянин» і т.п. Чим більш переконливо розвінчується покоління, тим прозаїчніше стає стиль
Все вищесказане дозволяє говорити про жанрову своєрідність вірша. «Дума» - це й сатира й елегія. У добутку цивільна тема стає глибоко особистої, вистражданої. Лермонтов не відокремлює себе від покоління й душу поета несе печатка провини й жалю, докору своєму безсиллю. В «Думі» немає слів «я» і «ви», але є слово «ми».
Вірш написаний ямбом. Більша частина віршів складається із шести стоп. Шестистопний ямб надає віршу плавність, деяку сповільненість, неквапливість, що відповідає характеру ліричного роздуму. Але в тексті зустрічаються й п'ятистопні й чотиристопні вірші
П'ятистопний ямб: «Ми кращий сік навіки витягли...»; чотиристопний ямб: «Як бенкет на святі чужому». Укорочені п'ятистопні й чотиристопні вірші вимовляються більш енергійно й різко. На них падає значеннєвий наголос
«Дума» закінчується страшним висновком, пророкуванням, пророцтвом. Романтика переміняється реквіємом:
Юрбою угрюмою й незабаром позабутої,
Над миром ми пройдемо без шуму й сліду,
Не кинувши століттям ні думки плідної,
Ні генієм початої праці
Тон «Думи», потрясшей сучасників, відтворював емоцію «соціального розпачу». 11 вересня 1842 року Герцен запише у своєму щоденнику « чиЗрозуміють, чи оцінять прийдешні люди весь жах, всю трагічну сторону нашого існування... Отчого руки не піднімаються на велику працю? Отчого в мінуту захвату не забуваємо туги?.. ПРО, нехай вони зупиняться з думкою перед каменями, під якими ми заснемо, ми заслужили їхній смуток...»
Саме із цим смутком і знову й знову перечитую «Думу». Вірш зробив на мене сильне враження. Я відчув всю безвихідність і розпач, що скували покоління 30-х років дев'ятнадцятого століття, всю біль поета за майбутнє своєї країни
