Взаємозумовленість мистецтв - прекрасна підмога для естетического виховання. Приведу лише одну ілюстрацію. Перед літніми канікулами я даю своїм хлопцям завдання, що ми узгоджуємо. Таке завдання одержав і герой цієї історії, дуже в художнім відношенні обдарований, але надзвичайно ледачий юнак. Він повинен був переглянути список рекомендованої літератури (мова йшла про вірші Тютчева й Фета) і на наступному занятті сказати, які добутки із цього списку йому не сподобалися, щоб їх замінити іншими. При наступній нашій зустрічі про весь довгий список він відгукнувся з робленої прохладцей, похваливши лише цей вірш Фета - Дивовижна картина, Як ти мені родна: Біла рівнина, Повний місяць, Світло небес високих, І блискучий сніг, І саней далеких Самотній біг Інші вірші йому «не сподобалися», тому що були длиннее, вимагали більше часу для завчання напам'ять. Правда, і в «Дивовижній картині...» його не порадували «біла рівнина» і «блискучий сніг», які він сприйняв як тавтологію.
Не порадував і колорит давно минулої епохи. Ми швидко прийшли до згоди, що «біла рівнина» і «блискучий сніг» - дуже точні риски середньої смуги Росії, рідного краю Фета, і що вони взагалі значимі знаки всього російського життя, що саме таки й підкреслюється тавтологією. А з «колоритом» знайти точки дотику було сутужніше. Адже й насправді при житті Фета не було ніяких легкових автомобілів. Однак сани теж були різного «класу».
І я поставив запитання: кому належали ці сани, багатому поміщикові або селянинові? Юнак розгубився. «Дивовижна картина... » не дає однозначної відповіді на це питання. Але вона зовсім точно малює свій час, у якому теж було багато прекрасного.
Час, у якого було своє звучання, своя музика, ніжна, сріблиста як білий сніг під місяцем, як звук дзвіночків на конях, запряжених у сани. Час, що недаремно знати й почувати в міру наших можливостей, нашої культури. І отут я дав юнакам послухати «Катання на санях» Леопольда Моцарта... Не буду описувати ефект, тому що він невимовний.
Вірш Фета наведений вище. А от «Катання на санях» Леопольда Моцарта Левитан і Бунін «На смерть, що на сонце, в усі очі не глянеш», - говорить народне прислів'я.
Так, звичайна людина не гляне. Але в того, кого смерть зачепила крилом, відзначила своєю печаткою, з'являється безліч очей, і він бачить смерть всіма очами. Левитану було деяким за тридцять, коли він довідався про свою невиліковну хворобу серця. Цього разу в улюбленому Плесі він з'являється приголомшений жахом приреченості. Меланхолік по темпераменті, він і зовсім віддається смертній тузі, примічаючи навколо себе насамперед прикмети «вічного спокою».
У мінути нестерпної самітності він пише молоденькій Олені Карзинкиной, улюбленій учениці Полєнова: «За лісом... сіра вода й сірі люди, сіре життя, не потрібно нічого... Все донкіхотство, хоча, як усяке донкіхотство, воно й шляхетно, ну а далі що? Вічність, грізна вічність, у якій потонули покоління й потонуть ще... Який жах, який страхи».
З подібного стану є радикальний вихід: досить зробити лише один різкий рух - і не буде страху, не буде пекельного полум'я в серце, тому що воно зупиниться. Так пішов Фет. А Левитан усе бродив по околицях Плеса, не знаходячи собі місця.
У мінути просвітління він створював от це полотно - «Над вічним спокоєм» - Є свідчення, що під час роботи над картиною Левитан часто просив грати для нього жалобний марш із Героїчної симфонії Бетховена. Мабуть, якесь Бетховенський початок перевтілився у фарби Левитана, але я на цьому полотні не бачу нічого, крім відбиття російського народного духу й похмурого каждения православ'я. Як отут не згадати, що Левитан дуже любив урочисту православну службу, всю залиту світлом, сонцем, відблисками золота, яким облямовані одіяння священиків.
А на картині від усього того сонячного сяйва лише ледве примітне світне оконце. У сутінку, що холодить, на передньому плані зображена «сіра вода», «сіре життя», про що Левитан писав Карзинкиной. У центрі картини недоглянутий невеликий цвинтар при старій церківці, в оконце якої тепліє світло. Це Левитан помістив туди небіжчиків для відспівування й добродушно вклав у його руки свічу. Співчуття художника тим драгоценнее, що отпевают не кого-небудь зі знаті або багатія, яких ховають на інших цвинтарях, а не там, де незнаюча утомилися рука часу покосили хрести й стерла напису. Ця картина відбиває сутність Росії народної. Звідси й народна символіка сородичаЪЪ, що відійшов, що йде в плавання.
Якщо привести літературну аналогію, то зображений мис, що вдасться в озеро, є не що інше, як ніс мертвого корабля із церківкою замість кермового рубання, а замість вітрила - вікові дерева з верхівками, що гнуться під сильним вітром. Це особливий, символічний вітер, що не стикується з натуралізмом, а тому, незважаючи на його лють, вода, «сіра вода», не дуже схвилювалася. Це вітер попутний, попутний для мертвого корабля, що обігне зелений острівець - шматочок життя - коротке людське існування - і піде до невідомого берега, піде в неозорі простори небуття. Левитан був дуже емоційний і в житті й творчості. Перед вами картина «Над вічним спокоєм». Ви застигли в замилуванні.
Тиша, дуже сумна тиша, мертвотна тиша, хоча вгорі полотна гуляє ветрище. На вас звідкись налетів смуток, а в груди, під серцем хтось лементом кричить: «Жити хочу!» Останній у своєму житті Новий рік Левитан зустрічав зі своїм другом у Ялті. Радуючи друга, він писав рідні північні пейзажі.
Чехів заніс у щоденник: "Чудові етюди й жагуча спрага життя". Левитан помер 22 липня 1900 року. А наприкінці того ж року Бунін випустив поетичний збірник «Листопад», з виходом якого Буніна почали величати так, як величали Левитана при житті - поет російського пейзажу. Особисто з Левитаном Бунін не був знаком, але був їм оточений з усіх боків. Це й бесіди із Чеховим, і зустрічі з його сестрою, що ніколи зазбиралася заміж за Левитана й з якої Буніна зв'язували братні почуття, і часті збори в будинку Телешева, одруженого на Олені Карзинкиной, і близькість із кружком южнорусских художників, що боготворили Левитана. А те, що в спогадах Буніна ім'я Левитана зустрічається рідко, так це пов'язане з тим, що спогади писалися в роки, коли Бунін поправів далі нікуди й не міг захоплюватися автором «Владимирки». Але поезія Буніна зберегла яскраве свідчення захвату одного поета російського пейзажу від творчості іншого поета російського пейзажу - БЕРІГ За вікном весна сіяє нова.
А в хаті - остання твоя Воскова свічка - і тесова Довга тура. Зачесали, нарядив, справили, Полотном закрили блідий лик - І пішли, до часу залишили Твій німий двійник.
У нього ні ім'я, ні по батькові, Ні друзів, ні будинку, ні рідні: Тихі гробової самітності Фатальні дні. Так пребудет у світі. Так спочиває! Як душу вільна твоя, Незабаром, незабаром у синім морі зникне Біла тура Перекриваючи глибокий сум, від «Берега» доноситься той же, що й «Над вічним спокоєм», жагучий лемент: «Жити хочу!» Це улюблена емоція й Левитана, і Буніна. Взагалі, подібність лейтмотиву «Над вічним спокоєм» і «Берега» можна, звичайно, пояснити тим, що їхні автори російські художники-сучасники.
Однак занадто різними були в цих сучасників соціальні симпатій. Буніна навіть частіше, ніж Левитана, можна було зустріти в якої-небудь труни: у труни юної дівчини з милої дворянської сім'ї або в труни старого великого князя. В останньому випадку Бунін відчував особливий трепет, що переходить у раболіпство.
В «Березі» Бунін єдиний раз удостоїв високої честі простого мужика. І ще. В «Березі» єдиний раз у всій своїй багатій творчості Бунін з'єднала народну поетичну стихію й православ'я. Автора «Берега» надихнув автор картини «Над вічним спокоєм». Але це зовсім не говорить про вторинність Буніна.
У нього з Левитаном було багато родинних рис, починаючи з їхньої надзвичайної ощадливості в художній деталі й кінчаючи їхньою художньою обмеженістю, обмеженістю границями Росії. Їхнього добутку на іноземну тему не йдуть ні в яке порівняння з їхніми створеннями про своєму, рідний землі Чудесний знавець народної творчості, Бунін ледве примітними, скупими мазками надає руху хвилі не відає границь моря. Найбільший мариніст російської поезії, він чудово знає, що море ні при якому висвітленні не буває синім. «Синє море» красується там, де й «червона дівиця» з «добрим молодцем», у народній творчості.
По «синьому морю» поет і пускає в плавання не «довгу», а «білу туру». Різниця величезна, хоча й та й інша «тура» є метафорою труни. «Довга тура» перебуває на «березі», у хаті. Вона матеріальна, вона тесова, а довга тому, що померла людина була високого зросту. «Довгу туру» і «білу туру» поєднує алітерація, звук. Але друга «тура» на відміну від першої вже як би не матеріальна, вона перебуває не в хаті, а в «синім морі», на шляху в горнее.
«Біла» - відносне поняття. Білим за старих часів на Русі був колір жалоби, потіснений під впливом Заходу чорним кольором. Білий колір як колір жалоби в нас зберігся в кольорі савана. Ще більш дивної поетичної висоти Бунін досягає в інтонації.
