Мета : познайомити учнів з основними настроями у мистецтві (музиці, літературі, живописі) початку ХХ століття на прикладів кращих зразків світової культури; формувати вміння наукових досліджень, навичок порівняльного аналізу; розвивати творчі здібності учнів виховувати толерантне ставлення, естетичні смаки. Ми, письменники, народжені, щоб втручатися. Г. Белль ХІД УРОКУ На сцені з’являються дві учениці з оберемками книжок і касет. 1-ша учениця. Все, я більше не можу! 2-га учениця.

Згодна — це ж просто неможливо! Ну яка нормальна дитина буде все це читати? 1-ша учениця. Мене це ХХ століття з розуму зведе. Особливо поети. «Земля вся синя, ніби апельсин. Вже оси зелено цвітуть». Жах. Ну невже не можна писати як люди? От згадай: «Я помню чудное мгнове-нье: передо мной явилась ты, как мимолетное виденье, как гений чи-стой красоты...» 2-га учениця. Ой, яка краса. Або ось це: «Хрущі над вишнями гудуть, співають ідучи дівчата...» Так, що й казати, «золота доба» була. Все просто, зрозуміло, не те що зараз. 1-ша учениця. Ось коли починаєш по-справжньому любити Шевченка і Пушкіна. 2-ша учениця. Точно, бо сьогодні, щоб підготуватись до уроку літератури, нам скільки потрібно зробити: історію пригадай, в енциклопедію заглянь, словники естетичний і філософський почитай, музику послухай, картини подивись — і нащо воно все потрібне? А тоді прочитай сам твір і ще й спробуй здогадатись, про що хотів автор розповісти. 1-ша учениця. А найцікавіше починається тоді, коли пишеш контрольний твір. От я намагаюсь наслідувати видатних митців, але чомусь Невдало: у них прийом називається «потік свідомості», а у мене — граматична помилка. У них — ігнорування синтаксису, а мій результат — «одиниця» з пунктуації. Нічого не розумію. Ех... 2-га учениця. Може, ці митці просто недовчились у школі, а прикриваються «модернізмом»? 1-й магістр. Стоп. Чого це ви розкритикувались? Мистецтво модернізму дійсно складне і потребує часу, щоб його відчути. Але, здається, я розумію в чому ваша проблема. Коли твір мистецтва людині не подобається, але є зрозумілим, вона відчуває свою вищість від нього і не має підстав обурюватися. А коли людина не здатна зрозуміти або й не намагається, то, звісно, вона буде активно все критикувати. Учениці (Разом). Невже ЦЕ можна зрозуміти?! 1-й магістр. Я спробую вам допомогти. Несіть вже свої талмуди.

А ми зберемо невеличкий консиліум. Людину завжди цікавило: хто вона у цьому світі?

Навіщо живе? В чому сенс життя? І в усі часи митці намагалися осмислити навколишній світ і розповісти людині про неї саму. Але робили це по-різному. Якби можна було при порівнянні ХІХ і ХХ століть обмежитись тільки однією відмінністю, то можна було б сміливо стверджувати, що ХІХ століття — як не парадоксально — було останнім, коли людство ще жило без поспіху.

Коментар до картинної галереї. 2-й магістр. І дійсно, підтвердити цю думку можуть прекрасні зразки живопису — фотографії тієї доби.

Зверніть увагу — дуже поширеною є імпресіоністична манера письма. Художники прагнуть передати безпосереднє враження від певної миті. Свог о часу знаменитий французький художник Огюст Ренуар зауважував: «Живопис створений для того, щоб прикрашати стіни, а значить він має бути розкішним. Картина повинна бути спокійною і приємною...» Погляньте, які виразні обличчя, полотна поєднують в собі гамму яскравих фарб, дарують нам спокій, естетичну насолоду.

1-й магістр. Але поступово спокій, впевненість порушуються тривожними передчуттями, пов’язаними зі зміною століть... згадайте А. Ах-матову. (Читає у супроводі композиції Равеля «Болеро».) ...В духоте морозной, предвоенной, блудной и грозной, жил какой-то будущий гул... но тогда он был слышен глуше, он почти не тревожил души и в сугробах невских тонул.

Словно в зеркале страшной ночи, И беснуется, и не хочет Узнавать себя человек, А по набережной легендарной Приближался не календарный — Настоящий Двадцатый Век. 3-й магістр. Раптом цей нешвидкий поступ перетворився на шалену гонитву. Чому? XX століття принесло багато відкриттів, але з ним прийшли і відчуженість, самотність, відчуття того, що вже все відбулося і попереду лише пустка, безодня. Це вже все — і не буде нічого.

Холод, зірка, таємний знак, І мовчанка світу німого — Все на світі не те й не так. А що ж мистецтво? «Померли всі боги.

Залишилась одна людина»,— проголосив Фрідріх Ніцше гасло нової доби. І воно дало свої наслідки: хтось сприйняв його як вседозволеність, а хтось замислився про відповідальність перед історією, нащадками. Чи не найпесимістичнішим поетом ХХ століття вважають Томаса Стернза Еліота. Він вважав, що людина вже виснажила і себе, і світ. І якщо людство не буде піклуватись про свою духовність, то його чекає страшне майбутнє.

ВІРШ ЕЛІОТА Ми люди порожні, Спустошені люди, Соломою випхані, Купчимось І мозки солом’яні хилим. О ті, що увійшли З відкритим поглядому у сонне царство смерті, Згадайте нас — але обов’язково — Не безсловесні душі пригадайте — Спустошених і випханих людей. 4-й магістр. Так, дійсно, перспектива малоприємна. Думаю, що в якості ілюстрації до цього вірша пасувала б картина Е.

Мунка «Крик», яка власне і передає жах людини перед тим, що її чекає. Митці, як бачите, уникають реалістичних форм. Тому не варто шукати пряме тлумачення певного полотна чи поезії. Вони неначе показують деформовані душі людей.

Прагнуть вплинути на рівні підсвідомості, а тому надають перевагу інтуїтивним відчуттям, асоціаціям. Намагаються зобразити людину, будинок чи ще щось якнайменше схожих на самих себе. Бо й люди змінились, забули про справжні цінності, про те, що змінити цей жорстокий світ можна тільки тоді, коли сам змінишся. Зверніть увагу: полотна — або ребуси-загадки, або застереження. Демонструються репродукції Малевича, Сальвадора Далі, Кандинського, Поллока, Брака. 5-й магістр. «Скрізь ми бачимо втечу від людської особистості...

» — говорить філософ XX століття Хосе Ортега-і-Гассет. А там, де закінчується людина, починається поет. Людині випадає проживати своє життя, поетові — вигадувати те, чого не існує, розширювати світ, додаючи до його реальності свою уяву. Отож, за визначенням того ж Хосе Ортеги, поезія ХХ століття — це вища алгебра метафор. Хто вони, творці поетичних метафор XX століття? Якщо уявити собі поетичну карту Європи і умовними позначками нанести на неї імена митців, то на карті з’явиться безліч міст і містечок.

Європі поталанило з поетами. Вони різні: простодушні і витончені, самотні одинаки і екстравагантні актори. Хтось із них надавав переваги формі, хтось змісту, хтось руйнував і перше, і друге, вважаючи застарілим. Однак за всіма цими естетичними експериментами стоїть щире бажання віднайти і зберегти світ краси і людяності. Федеріко Гарсія Лорка — поет відкритий і артистичний, космічний і провінційний, музичний, іноді невпевнений, сумний і романтичний. А його «Гітара» — такий трагізм!

Учнем виконується музична композиція на гітарі. 6-й магістр. Але Лорка — це не тільки ридання гітари через нещасливе кохання, це голос поета, закоханого в Іспанію і її древній народ, голос, що висловлює надію на краще майбутнє. Дозволю собі зачитати власний переклад його поезії, щоправда не з іспанської, а з російської. Сподіваюсь, що він вдалий. Проте, як говорив постмодерніст Милорад Павич, «тільки погана книга боїться поганого перекладу».

А це зовсім не той випадок. И тополя уходят, Но след их озерный светел.

И тополя уходят, Но нам оставляют ветер. И ветер умолкнет ночью, Обряженный черным крепом, Но ветер оставит эхо, Плывущее вниз по рекам. А мир светляков нахлынет — И прошлое в нем потонет. И крохотное сердечко Раскроется на ладони.

І знову ідуть тополі Та слід зоставляють світлий І знову ідуть тополі Та нам залишають вітер І вітер вночі теж стихне Загорнений чорним шовком Але нам зоставить він шепіт Що пливе у хвилях проворних Прилетять промінчики світла І минуле у них потоне І маленьке крихітне серце Розкриється на долоні 7-й магістр. Змінюються епохи, традиції. Виникають економічні і духовні кризи, люди невпевнені у своєму майбутньому. Але є на світі те, що не підвладне часові. Серце людини так само розкрите для кохання. Такого ж самовідданого, як у Орфея й Еврідіки.

А повідає нам про це Райнер Марія Рільке — Орфей ХХ століття. Інсценізація «еврідіка і орфей» у супроводі органної музики Згаси мій зір — я все ж тебе знайду, Замкни мій слух — я все ж тебе почую, Я і без ніг до тебе домандрую, Без уст тобі обітницю складу. Відломиш руки — я тоді тебе Впіймаю серцем наче між долонь, А спиниш серце — мозок запульсує, Коли ж ти вкинеш в мозок мій огонь, Тебе в крові палючій понесу я. Тебе знаходжу всюди і в усьому... Ти, як зернина, криєшся в малому... Я — келих твій... Я — трунок твій...

Я — зір твій... Я — це ти... 7-й магістр. Були моменти, коли мистецтво взагалі і поезія зокрема прагнули втекти від суєти, служити «чистому мистецтву». 1-й магістр.