Омелян Пиляй

Максим Горький - Нічого більше не залишається робити, як іти на сіль! Солона ця проклятуща робота, а все-таки таки треба узятися, тому що етак те, не рівно годину, і з голоду подохнешь. Проговоривши це, мій товариш Омелян Пиляй у десятий разів вийняв з кишені кисет і, переконавшись, що він так само порожній, як був порожній і вчора, зітхнув, сплюнув і, повернувшись на спину, посвистуючи, став дивитися на безхмарне, що дихало спекою небо. Ми з ним, голодні, лежали на піщаній косі верстах у трьох від Одеси, звідки пішли, не знайшовши роботи. Омелян простягнувся на піску головою в степ і ногами до моря, і хвилі, набігаючи на берег і м'яко шумлячи, мили його голі й брудні ноги. Мружачись від сонця, він те потягувався, як кіт, то зрушувався нижче до моря, і тоді хвиля окативала його ледве не до плечей.

Це йому подобалося. Я глянув убік гавані, де піднімався ліс щогл, обкутаних клубами важкого чорно сизого диму, звідти плив глухий шум якірних ланцюгів, свист локомотивів. Я не доглянув там нічого, що б відродило нашу згаслу надію на заробіток, і, встаючи на ноги, сказав Омелянові: - Ну що ж, ідемо на сіль! - Так... іди!… А ти злагодиш? - питально простягнув він, не дивлячись на мене - Там побачимо - Так, виходить, ідемо?

- не ворушачи жодним членом, повторив Омелян - Ну звичайно! - Ага! Що ж, ця справа...

підемо! А ця проклята Одеса - нехай її чорти проковтнуть! - залишиться отут, де вона і є.

Портове місто! Щоб ті провалитися крізь землю! - Добре, вставай і підемо; лайкою не допоможеш - Куди підемо? Це на сіль те?… Так. Тільки от чи бачиш, братикові, на солі цієї теж користі не буде, хоч ми й підемо - Так адже ти ж говорив, що потрібно туди йти - Це вірно, я говорив. Що я говорив, так говорив; уже я від своїх слів не відмовлюся.

А тільки не буде ладу, це теж вірно. - Так чому? - Чому? А ти думаєш, що там нас чекають, мов, будь ласка, добродії Омелян да Максим, зробіть милість, ламайте ваші кості, одержуйте наші гроші!…

Ну ні, так не буває! Справа коштує от як: тепер ти і я - повні хазяї наших шкір... - Ну добре, буде! Підемо!

- Перегоди! Повинні ми піти до пана заведивающему етою самою зіллю й сказати йому з усім нашою повагою: «Милостивий пан, вельмишановний грабіжник і кровожер, от ми прийшли запропонувати вашому живоглотию наші шкіри, не благоугодно чи вам буде здерти їх за шістдесят копійок у суточки!

» І тоді піде... - Ну от що, ти вставай і підемо. До вечора прийдемо до рибацьких заводів, допоможемо вибрати невід - нагодують вечерею, може бути - Вечерею? Це справедливо. Вони нагодують; рибачки народ гарний. Підемо, підемо...

Але вуж користі, братик ти мій, ми з тобою не відшукаємо, тому - невдача нам з тобою весь тиждень, та й усе отут. Він устав, весь мокрий, потягнувся й, засунувши руки в кишені штанів, що сшитих їм із двох борошняних мішків, пошарив там і гумористично оглянув порожні руки, вийнявши їх і поднеся клицу. - Нічого!… Четвертий день шукаю, і все - нічого!

Справи, братик ти мій! Ми пішли берегом, зрідка перекидаючись один з одним зауваженнями.

Ноги грузнули в м'якому піску, перемішаному з раковинами, що мелодійно шаруділи від м'яких ударів хвиль, що набігали. Зрідка попадалися викинуті хвилею студенистие медузи, рибки, шматки дерева дивної форми, що намокнули й чорні... З моря набігав славний свіжий вітерець, опахував нас прохолоддю й летів у степ, здіймаючи маленькі вихри піщаного пилу.

Омелян, завжди веселий, очевидно сумував, і я, зауважуючи це, став намагатися розважити його. - Ну ка, Емеля, розкажи що нибудь! - Розповів би я тобі, брат, так говорилка слабкий стала, тому - черево пустує Черево в людині - головна справа, і якого хочеш виродка знайди - а без черева не знайдеш, дудки! А як черево покійно, виходить, і душа жива; усяке діяння людське від черева відбувається... Онпомолчал. - ех, брат, коли б тепер тисячу рублів море мені жбурнуло - бац!

Зараз відкрив би шинок; тебе в прикажчики, сам улаштував би під стійкою постіль і прямо з барила в рот собі трубку провів. Ледве схотілося випити від джерела веселия й радості, зараз я тобі команду «Максим, відверни кран!» - і буль буль буль - прямо в горло. Ковтай, Емеля! Хо оро шиї справа, біс мене задуши! А мужика б цього, чорноземного пана - ух ти!

- грабуй - бий шкіру!., вивертай навиворіт. Прийде похмелятися: «Омелян Павлич! позич стаканчик!» - «А?… Що?… У борг?!

Не позичу!» - «Омелян Павлич, будь милосерд! » - «Изволь, буду: вези віз, шкалик дам». Ха ха ха! Я б його, риса тугопузого, простромив! - Ну, що вже ти так жорстоко! Дивися ка - геть він голодує, мужик те - Як з?

Голодує?… А я не голодую? Я, братик ти мій, від дня мого народження голодую, а цього в законі не писано.

Н так з! Він голодує - чому? Неврожай? У нього спочатку в голові неврожай, а потім уже на поле, от що! Чому в інших інших імперіях неврожаю немає?! Тому, що там у людей голови не потім прироблені, щоб можна було в потилиці скребти; там думають, - от що! Там, брат ти мій, дощ можна відкласти до завтра, коли він сьогодні не потрібний, і сонце можна на задній план відсунути, коли воно занадто усердствует.

А в нас які свої міри є? Ніяких мір, братик ти мій... Ні, це що! Це всі жарти.

А от каби дійсно тисячу рублів і шинок, ця би справа серйозне... Він замовчав і по звичці поліз за кисетом, вийняв його, вивернув навиворіт, подивився й, зло плюнувши, кинув вморе. Хвиля підхопила брудний мішечок, понесла було його від берега, але, розглянувши цей дарунок, обурено викинула знову на берігся - Не береш?

Брешеш, візьмеш! - Схопивши мокрий кисет, Омелян сунув у нього камінь і, розмахнувшись, кинув далеко вморе. Язасмеялся. - Ну, що ти скалиш зуби те?…

Люди теж! Читає книжки, із собою їх носить навіть, а розуміти людини не вміє! Потвора четирехглазая! Це ставилося до мене, і по тому, що Омелян назвав мене четирехглазой потворою, я уклав, що ступінь його роздратування проти мене дуже сильна: він тільки в моменти гострої злості й ненависті до всього існуючого дозволяв собі глузувати з моїх окулярів; взагалі ж ця мимовільна прикраса надавала мені в його очах стільки ваги й значення, що в перші дні знайомства він не міг звертатися до мене інакше, як на «ви» і тоном, повним поваги, незважаючи на те, що я в парі з ним грузил вугілля на який те румунський пароплав і весь, так само як і він, був обірваний, подряпаний і чорний, як сатана Я вибачився перед ним і, бажаючи його заспокоїти певною мірою, початків розповідати про закордонні імперії, намагаючись довести йому, що його відомості про керування хмарами й сонцем ставляться до області міфів - Ишь ти!… От як!… Ну!…

Так, так... - вставляв він зрідка; але я почував, що інтерес його до закордонних імперій і ходу життя в них невеликий проти звичаю, - Омелян майже не слухав мене, уперто дивлячись у далечінь перед собою - Все це так, - перебив він мене, невиразно махнувши рукою. - А от що я тебе запитаю: коли б нам назустріч тепер попалася людина із грошима, і більшими грошима, - підкреслив він, мигцем заглянувши збоку під мої окуляри, - так ти як би, заради придбання шкірі твоєї всякого атрибуту, - укокошил би його? - Ні, звичайно, - відповідав я. - Ніхто не має права купувати своє щастя ценою життя іншого людини - Угу! Так...

Це в книжках сказано до діла, але тільки для заради совісті, а на самому те справі той самий пан, що перший такого слова придумав, каби йому туго довелося, - напевно б при зручному випадку, для збереження своєї, кого нибудь обездушив. Права! От вони, права! У мого носа красувався значний жилавий кулак Омеляна - И всяк людина - тільки різним способом - завжди цим правом керується. Права теж!… Омелян насупився, сховавши ока глибоко під брови, довгі й вицвілі Я мовчав, знаючи по досвіду, що, коли він злий, заперечувати йому даремно. Він жбурнув у море шматок, що попався під ногу, дерева й, зітхнувши, проговорив: - Покурити б тепер...

Глянувши праворуч у степ, я побачив двох чабанів, що лежать на землі, дивлячись на нас - Здорово, панове! - окликнув їхній Омелян, - а немає чи у вас тютюну? Один із чабанів повернув голову до іншого, виплюнув з рота зжовану їм билину й ліниво проговорив: - Тютюну просять, е, Михал? Михайло глянув на небо, очевидно просячи в нього дозволу заговорити з нами, і обернувся кнам.

- Здрастуйте! - сказав він, - де ж ви йдете? - До Очакова на сіль - еге!

Ми мовчали, розташовуючись біля них на землі - А ну, Микита, підбери кишеню, щоб її галки не склювали Микита хитро посміхнувся у вус і підібрав кишеню. Омелян скрипів зубами - Так вам тютюну треба? - Давно не курили, - сказав я - Що ж так? А ви б покурили - Гей ти, чортовий чуб! Циц!

Давай, коли хочеш дати, а не смійся! Вилупок! Аль втратив душу те, шляючись по степу? Рушу от по голові, і не пискнеш! - гаркнув Омелян, обертаючи білками очей Чабани здригнулися й підхопилися, взявшись за свої довгі ціпки й ставши щільно друг кдругу.