Мудрий дід Лаврін попереджує недосвідченого онука: ота Соня - то «...дівка з тієї куряви, що чорти на дорогах крутять!» Він застерігає, що коли Микола візьме собі за жінку оту прояву, то кислички йому не лише «снитимуться, а й привидяться». Це дідове застереження парубок згадує, коли дівчина підмовляє його подивитися на сніг у глибокому проваллі. Там він потрапляє у халепу і бачить, як сердиться Соня. Та раптом Микола відчуває, що ця дівчина з перцем йому подобається. Після довгих вагань, він уперше наважується її поцілувати і робить це так незграбно, що поцілунок у темряві дістається холодній хустці.
- «- Навіщо ж ти... аж за вухо, дурненький... - видихає Соня і сміється якось покірно і лагідно».
І ми відчуваємо, що це тепло зародження кохання між Миколою і Сонею торкається і нашого серця, як зігріває теплом сонечко навесні. Жагуче, п'янке пробудження природи суголосне спалахові почуттів юних героїв Тютюнника. Повертаючись до коханої, Микола застає у саду свого діда, який окурює дерева: «Ану, лишень, парубче, помагай окурювати садок, бо пропаде к лихій" годині зав'язь». У цих мудрих словах - думка-засте-реження: треба зберігати і захищати все те добре, що народжується і у природі, і у душі.
«Не святи горшки ліплять - майстри. А майстрами стають люди. Я - людина. Я буду майстром!» - читаємо у щоденнику письменни-ка-новеліста Григора Тютюнника. Така самооцінка і вимогливість до ; себе заслуговують на повагу. 1 він дійсно став майстром художнього слова, точного, лаконічного, яскравого, теплого, талановитого.
Безперечно, Тютюнник творив своєрідно. Саме творив, а не пи-; сав. Кожну новелу він спершу виношував, як мати дитя під серцем. Не раз він говорив своїм друзям: «Мені здається, що спочатку йде робота душі. Часом напружена, інколи прихована. Але постійна робота душі. І колись настає мить, що вигострилась думка до краю, біль серця такий, що воно обкипає кров'ю, а напруга така, ніби кожен нерв - напнута струна на скрипці, ледь-ледь торкни і - він застогне словом. Цей процес схожий, як ото лінза збирає сонячні промені в один пучок. Так і тут: думка, серце і нерви повинні сконцентрува-тися в слові». Знаходив таке слово, яке іншим не заміниш. Довгий шлях пошуку потрібного слова не зупиняв його, бо знав, що «у художнього слова одна-єдина функція. Ця функція зветься необхідністю». Його слова то ніжністю, то любов'ю, то ненавистю, то ганебністю влучали прямо в серце. Дивовижно правдиво змальовував життєві ситуації, умів повно, об'ємно розкрити внутрішній світ героя, бо вважав, що «письменник повинен не просто стежити за вчинками героїв, а думати над ними». Улюблений жанр Григора Тютюнника - новела. Письменник вважав, що новела стоїть до поезії найближче. Цей жанр вимагав від нього самодисципліни і великої концентрації думки. «Створити художній твір - значить у чомусь вичерпати самого себе», - говорив він. Тютюнних у новелах зажди працював над почуттями, що жили навколо нього і в ньому. Головний принцип його творчості сконцентрований у таких словах: «мила моя людино, ніколи я не скажу про тебе чорного слова!» І це було правдою. Він умів дивитися і на зло «з висот розуму», сприймав його душею.
Особливістю творчого стилю Г. Тютюнника є використання художньої деталі в розкритті характеру. «Класичний аналіз психіки в наш час не пройде. Потрібна деталь». Яскравим прикладом може служити новела «Зав'язь». Ось закохані в проваллі. Як уміє автор правдиво передати психологічний стан героїв! Всього-на-всього очі, а скільки п цій деталі почуття, життєвої правди. «У небо знову сягнула заграва, і в проваллі повиднішало настільки, що мені стає добре видно Сони-ні очі. Вони якісь дивні: наче й злякані трохи, а сміються... На якусь мить я бачу її сухі вимогливі очі»...
Цікаві твори Г. Тютюнника ще однією особливістю - в них майже немає відступів. Читач відразу поринає в яскраві життєві картини, чує гострі діалоги, в яких чітко вимальовуються характери героїв, простих трудівників села. Тютюнник ніколи не повчає. Він вірить і любить свого читача, а тому надає йому право самому оцінити героїв. Умів новеліст у своїх творах показати високі почуття («Зав'язь», «Три зозулі з поклоном») чи такі ганебні явища, як бездуховність, міщанство, споживацтво («Син приїхав»). Письменник говорив не тільки про недолік у соціальному ладі, а й у національному українському характері. І говорив про це сміливо, відверто. Він писав, незважаючи на офіційну критику, яка звинувачувала його в «очорненні світлої, радісної дійсності». Кричали його оповідання гіркою правдою життя, і ніщо не могло його зупинити. Г. Тютюнник залишався правдивим, безкомпромісним, сміливим. І тільки смерть зупинила його...
