Національний характер - це «дух» народу, найглибші його прояви, які об'єднують людей окремої нації. Він виникає історично, внаслідок певних етапів, які проходить окрема маса людей, і впливів, яких вона зазнає. Головні причини формування національного характеру, або ментальності, - географічне положення країни, історичні обставини, суспільні умови, культура та власне особливості психології цього народу. Найяскравішими представника-м и вітчизняного світобачення, на думку вчених, були Г. Сковорода, Т. Шевченко та М. Гоголь. Саме в їхній творчості ми знайдемо найглибше його розуміння. Україна розташована на надзвичайно плодючій землі, тому кожна українська сім'я могла повністю забезпечити себе і селитись окремо. Від землі залежала людська доля, тому зв'язок із землею посилювався як запорука щастя.
Українець сприймав землю як святу матір, бо з неї створено людину, вона освячена кров'ю предків та захисників. Для нації хліборобів земля була годувальницею; бити її без потреби вважалося таким же страшним гріхом, як бити матір. Найурочистішою клятвою вважалося з'їдання грудочки землі - форма причастя до найбільшого скарбу. Радіючи роботі на землі, українець прагнув близькості до природи більше за спілкування з людьми. Великі простори його землі виховували у ньому поклоніння життю, сонцю, землі. Маючи природу як основний шлях пізнання Бога, людина ототожнювала її із Творцем. Такий Бог об'єднував собою небо й землю, а отож, і Всесвіт із народом та окремою людиною.
Українець - індивідуаліст; більше за все він цінував свободу окремої люди-іі ни, і перш за все свободу самого себе. Тому не засновував міст та й узагалі цінував рівність і демократію аж до крайнощів: стихійності (вибори в Запорозькі Січі) та анархії, навіть вузького егоїзму.
Зовнішня політика України тривалий час зводилася до вибору «із ким бути» із Туреччиною, Литвою, Росією, Австро-Угорщиною чи Польщею. Життя сере прекрасної природи і постійна загроза усе це втратити виховували любов до життя, напруженість його кожного моменту (як казали козаки, закликаючи до повстання: «смерті все одно не уникнути, то яка різниця, від чого помирати - від старості, шаблі чи від палі»).
Який же висновок зробимо ми, дослідивши наш національний характер? По-перше, особливий характер українців - реальність. Він відрізняється від характерів усіх сусідніх народів. По-друге, наш характер - не кращий і не гірший за інших. Він просто існує й має свої недоліки й переваги. Знати його, досліджувати, поважати й працювати над посиленням сильних якостей і подоланням недоліків - ось справа, гідна сучасного українця.
Батьки і діти! Діти і батьки! Нерозділиме і одвічне коло. Ми засіваємо житейське поле, І не на день минущий - на віки. Чиї сини? Яких батьків? Протягом багатьох років вас намагалися зробити людьми без роду і племені, А сьогодні наше прагнення знати своє героїчне минуле свідчить про духовне надродження нашого народу, про його славу і могутність. Вчитуюся у слова «Рідна земле моя, ти козацькою славою щедра», і мимо-•олі хочеться задуматися про минувшину, відшукати своє коріння, знайти ту силу, яка дасть наснагу жити в сьогоденні, любити свій народ, свою рідну землю. Справді, однією з найславетніших сторінок історії України є козацька доба. !ї довго намагалися замовчувати, але все одно пам'ять про неї передавалася від одного покоління до наступного в народних піснях, легендах, думах, вона жила у свідомості людей, викликала повагу й захоплення.
До епохи козаччини не раз зверталися у своїй творчості багато українських письменників, поетів, істориків, і завдяки їм у співвітчизників пробуджувалася національна свідомість, патріотичні почуття. Згадаймо принаймні поезії Т. Шевченка, творчість П. Куліша («Чорна рада»), Лесі Українки («Бояриня»), К). Мушкетика («Яса», «На брата брат»). А завдяки неперевершеним дослідженням видатних істориків М. Грушевського, Д. Яворницького ми маємо уяву про ті часи, коли зароджувалося козацтво, дізнаємося про звичаї, традиції козаків, яро їх служіння рідній землі.
Споконвічна мрія українців про волю і незалежність теж передавалася від покоління до покоління, тому нарешті й здійснилася. Втім, представники старшого і молодшого поколінь іноді по-різному сприймають історичний досвід. И цього приводу цікавою видається поема Б. Олійника «Урок». У характері ліричного героя поеми знайшло відображення поєднання того, що йде з глибини піків, із тим, що дала епоха сучасна. У творі зіставлені два часові плани: події другої світової війни та життя сьогодення. «Урок» написаний у формі діалогу Пйтька із сином - людей, близьких кровно, але різних за своїми світоглядними Пішиціями, зокрема, різним є їхнє ставлення до історичного минулого. Та най-пиразніше в «Уроці» звучить мотив пам'яті:
- Пам'ять віри. Пам'ять роду.
- Пам'ять прапора і серця.
- Лиш по пам'яті в людині
- Пізнає Людину світ.
Автор утверджує думку про необхідність прилучати молоде покоління до історичного досвіду батьків, закликає пам'ятати про загиблих'у боротьбі з темними силами. Ліричний герой Б. Олійника вбирає у себе минуле, бо відчуває себе ланкою безперервного історичного процесу.
Ще в глибоку давнину виник звичай вести літописи, хронології роду, щоб передати нащадкам пам'ять про їхніх предків. Кожне наступне покоління розповідало про себе. В архівах зберігається чимало таких хронік. Вони дають цінний матеріал не тільки для вивчення того чи іншого роду, а й певних суспільних явищ. Адже люди, сім'ї, династії були учасниками важливих історичних подій. Метафорично висловлює думку про зв'язок поколінь поет Василь Симоненко, який очима спадкоємця дивиться на історію своєї країни:
- Щось у мене було
- І від діда Тараса,
- І від прадіда - Сковороди.
Родина схожа на дерево. Від діда-прадіда походять і розвиваються діти, онуки й правнуки за тією ж закономірністю, що й гілки від стовбура. Так виникла традиція родовідних (або генеалогічних) дерев, які поширилися у мистецтві багатьох країн, у тому числі й українському. На жаль, сьогодні цю традицію втрачено. Але залишається прагнення молодих продовжити батьківську справу, підтримати честь свого роду. Я, наприклад, хочу обрати сімейну професію лікаря, щоб не перервалася естафета поколінь.
