Мета : поглибити знання учнів про життєвий і творчий Шлях поета, через процес роботи над поезіями збаг­нути патріотизм М. Рильського, учити виразно чи­тати поезію, з’ясувати її ідейно-художню цінність; на прикладі життя митця виховувати в учнів пра­целюбність, відчуття краси художнього слова.

Тип уроку: комбінований.

Обладнання : мультимедійна дошка, презентація проектів (слай­ди), аудіозапис вірша «Троянди й виноград», епі­графи.

О, тиха пристане робочого стола, Де ще на якорях дрімають вірні рими, Де мислі щоглами підносяться стрункими, Струмкують образи, як понадводна мла! Максим Рильський Все для людини і завжди з людиною. Цей заповіт Максим Рильський проніс крізь бурю і сніг, крізь усе своє життя. Михайло Стельмах

1. Повідомлення учнів «Основні мотиви лірики Зерова»
Сучасникам в історії української літератури відкриваються все нові й нові імена інтелігентів-літераторів, справжніх патріо­тів своєї землі. Вони йдуть до нас із небуття й переходять у без­смертя.

Серед багатьох таких імен — ім’я Миколи Зерова, батька українського неокласицизму. Творча спадщина Зерова значна й багатогранна: він залишив нам вірші, написані в різних жанрах, поетичні переклади, анто­логії, літературно-критичні наукові статті тощо. Творча діяль­ність М. Зерова розпочалась з перекладів. «Закоханий у вроду слів», — так назвав С. Білокінь свою книгу про нього. У 1917 році Микола Костьович починає перекладати Верлігія, Овідія, Горація, а вже через три роки видає одну з кра­щих своїх праць — «Антологію римської поезії», де порушує питання про роль і місце поета в суспільному житті, роль поезії. Уже в ранній літературній творчості, політик і літературо­знавець Микола Костьович Зеров намітив майбутнє української літератури, схилявся до думки про необхідність продовження на новому етапі розвитку й утвердження традицій класичної літе­ратури. У здобутку поета — класичні вірші-сонети.

Про це свідчать його репліки, висловлені під час літературної дискусії 1925–1927 рр. У 1922 році поет видає збірку віршів під назвою «Сонети і еле­гії», до складу якої ввійшло багато оригінальних творів, а збірка «Камена», видана в цьому ж році, засвідчила його зрілим поетом-художником.

Твори, що ввійшли до цієї збірки, були написані Зеровим у Баришівці під Києвом. Свої враження від життя провінційного міста автор передає не тільки у віршах, але й у невеликих оповіданнях. Зеров був схильний до аналізу, синтезу, філософських розду­мів про сутність життя. Осмислюючи роки розрухи, які супрово­джувалися вимиранням сіл, хворобами, поет писав: Блажен, хто «рокові час» Не відчував на власній шкурі. І бачив втіхи і краси, Знав революцію з фасаду… У «Камені» поет піддає різкій критиці тих, хто не піклується про чистоту вірша, не дбає про його майстерну форму. Особливо не поважає автор тих, хто не розуміється в техніці віршування.

До збірки «Камена» ввійшло 9 перекладів римських поетів. Захопленість давниною нарекла неприємності. Зерова почина­ють звинувачувати у відходжені від радянської дійсності, а сам поет «шукає себе».

Він прагне знайти своє «я», своє розуміння Трагічної громадянської війни. Краса, розуміння, відданість дер­жаві у творчій спадщині М. Зерова домінують над стихією руйнації. Поет намагається у вічних, іноді біблійних, сюжетах, темах, образах знайти риси сучасності. Сучасності він присвячує певні публіцистичні твори. Писати їх нелегко, бо занадто складний психологічний світ тих, хто поряд із поетом.

1935 рік у житті М. К. Зерова був згубним. У Москві, на квартирі, його арешто­вують. У Зерова було передчуття цього лиха, і про це свідчить сонет «То був щасливий, десятилітній сон». Творчість М. К. Зерова не вивчена до кінця. Сучаснику не відомі літературно-критичні та наукові статті.

2. Конкурс на кращого читця напам’ять поезії м. Зерова

У 1920-х роках М. Рильський належав до мистецького угрупу-вання «неокласиків». Протягом десятиріччя вийшло десять кни­жок поезій, серед яких «Синя далечінь» (1922), «Поеми» (1925), «Крізь бурю і сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926), «Гомін і відгомін» (1926), «Де сходяться дороги» (1929) та декілька кни­жок поетичних перекладів. Як і решта неокласиків, Рильський безпосередньо своєю твор­чістю не реагував на політичні поезії й протягом 1920-х років цілковито ізолювався від радянської дійсності, лише подеколи в одвертій формі чи у вигляді іронічних відгуків виявляв обу­рення проти ідейно-політичної та літературної атмосфери, що панувала тоді. Така поведінка поета викликала гострі напади офі­ційної критики, що врешті закінчилася арештом НКВС у 1931 р., після чого він майже рік просидів у Лук’янівській тюрмі. Після ув’язнення Остап Вишня забрав його до себе в Харків на кілька днів у гості.

Перший міні-проект «Самота працьовита й спокійна світить лампаду мою і розкладає папір»
Максим Рильський народився 19 березня 1895 р. в сім’ї укра­їнського етнографа й культуролога Тадея Рильського, що похо­див з давнього сполонізованого українського роду. Матір’ю була проста селянка Меланія з с.

Романівки колишнього Сквирського Повіту (тепер Попільнянського району Житомирської області). Народився хлопець у Києві, але його дитинство промайнуло в с. Романівці. В автобіографічній розповіді «Із давніх літ» Максим Риль­ський з теплотою згадував це село понад річкою Унавою, що перепинена греблею, розливається в широкий, зарослий очеретом і лататтям ставок. Тут він почав пізнавати світ як «таємничу, ледве розкриту книгу». Різні грані цього світу — «стоголосе поле», біла гречка, «вітер кучерявий», садок, що біліє цвітом і «тихо ронить пелюстки», цвітіння бузку, гудіння «веселих бджіл» — потім природно увійдуть у вірші поета й нададуть їм виразного національного колориту. Навчався Максим у приватній гімназії відомого київського педагога Володимира Науменка, жив у Миколи Лисенка та Олек­сандра Русова.

Таке культурне середовище, у якому з повагою ставилися до всього українського, сприяло формуванню підлітка в національному дусі, виробленню в нього відповідних поглядів, запитів, смаків. Хлопець рано починає віршувати, а у 1910 р. виходить книжка його лірики «На білих островах». У 1915 р. Максим став студентом Київського університету, де спочатку два роки вивчав медицину, потім навчався на історико-філологічному факультеті. Громадянська війна, голод і холод змусили юнака перервати навчання й покинути місто. Він учителює в школах на Житомир­щині (1917–1923). Багато читає, студіює наукові праці з проблем філософії, естетики, літературознавства, історіософії, стає високо ерудованою людиною в царині мистецтва та гуманітарних наук.

У Києві виходять збірки його лірики «Під осінніми зорями» (1918), «Синя далечінь» (1922), поема-ідилія «На узліссі» (1918). Переїхавши до Києва, поет продовжує працювати вчителем української мови та літератури в школах та на робітфаку інсти­туту народної освіти, читає курс теорії перекладу в інституті лінг­вістичної освіти. Водночас видає кілька збірок поезії — «Крізь бурю й сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926), «Де сходяться дороги» (1929), «Гомін і відгомін» (1929), багато перекладає з російської, польської та французької літератур.

Творча діяль­ність М. Рильського розгорталася тоді в річищі неокласицизму — художньої школи українських поетів, зорієнтованої на античну класику, на продовження гуманістичних традицій європейської поезії нового часу. Неокласиками називали тих поетів і критиків, які групувалися навколо журналу «Книгар» (1918–1920), а піз­ніше — біля київського видавництва «Слово». Миколу Зерова, Максима Рильського, Павла Филиповича, Михайла Драй-Хмару, Освальда Бургардта об’єднували поглибле­ний інтерес до загальнолюдських цінностей, прагнення підняти престиж художнього слова, з його допомогою вирішувати філо­софські, історичні, морально-етичні проблеми. Так ці поети нама­галися оберігати українську літературу від примітивізму, поши­рюваного графоманами, котрі нібито писали на «злобу дня». Відомо, що сталінщина спрямовувала репресивні удари насам­перед проти мислячої національної інтелігенції.

Були ув’язнені, а потім замучені в концтаборах Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара. Арештовують у 1931 р. і півроку трима­ють у Лук’янівській в’язниці Києва Рильського. Тяжкі часи настали для М. Рильського.

Щоб вижити, доводи­лося говорити не своїм голосом. Тому в 30-х роках не раз вихо­дять з-під його пера плакатні вірші-заклики. Тоталітарній системі були потрібні тільки такі твори, де б вона «оспівувалася», «під­носилася», «звеличувалася». Правда, часом дозволялося надруку­вати й щось «нейтральне», і такі можливості Рильський та інші автори намагалися використовувати. У роки боротьби проти фашистських заброд на хвилі загально­народного патріотичного піднесення знову щиро зазвучало й слово М. Рильського, який перебував в евакуації спочатку в Уфі, а потім у Москві. Видані тоді поетичні книжки — «За рідну землю» (1941), «Слово про рідну матір» (1942), «Світова зоря» (1942), «Світла зброя» (1942), «Велика година» (1943), «Неопалима купина» (1944) — є художнім літописом роздумів і переживань патріота в той трагічний час.