Мета
: поглибити знання учнів про життєвий і творчий Шлях поета, через процес роботи над поезіями збаг­нути патріотизм М. Рильського, учити виразно чи­тати поезію, з’ясувати її ідейно-художню цінність; на прикладі життя митця виховувати в учнів пра­целюбність, відчуття краси художнього слова. Тип уроку
: комбінований. Обладнання
: мультимедійна дошка, презентація проектів (слай­ди), аудіозапис вірша «Троянди й виноград», епі­графи.

О, тиха пристане робочого стола, Де ще на якорях дрімають вірні рими, Де мислі щоглами підносяться стрункими, Струмкують образи, як понадводна мла! Максим Рильський Все для людини і завжди з людиною. Цей заповіт Максим Рильський проніс крізь бурю і сніг, крізь усе своє життя. Михайло Стельмах Перебіг Уроку І

Мотивація
Навчальної
Діяльності
Висловіть свої погляди, думки щодо сказаного в епіграфі уроку. Іі

Перевірка
Домашнього
Завдання
1. Повідомлення учнів «Основні мотиви лірики м. Зерова»
Сучасникам в історії української літератури відкриваються все нові й нові імена інтелігентів-літераторів, справжніх патріо­тів своєї землі. Вони йдуть до нас із небуття й переходять у без­смертя.

Серед багатьох таких імен — ім’я Миколи Зерова, батька українського неокласицизму. Творча спадщина Зерова значна й багатогранна: він залишив нам вірші, написані в різних жанрах, поетичні переклади, анто­логії, літературно-критичні наукові статті тощо. Творча діяль­ність М.

Зерова розпочалась з перекладів. «Закоханий у вроду слів», — так назвав С. Білокінь свою книгу про нього. У 1917 році Микола Костьович починає перекладати Верлігія, Овідія, Горація, а вже через три роки видає одну з кра­щих своїх праць — «Антологію римської поезії», де порушує питання про роль і місце поета в суспільному житті, роль поезії. Уже в ранній літературній творчості, політик і літературо­знавець Микола Костьович Зеров намітив майбутнє української літератури, схилявся до думки про необхідність продовження на новому етапі розвитку й утвердження традицій класичної літе­ратури. У здобутку поета — класичні вірші-сонети.

цей жанр ми зустрі­чаємо в лабораторії й інших українських неокласиків: М. Драй-Хмари, М. Рильського, П. Филиповича. Особливість літературознавчих суджень М. Зерова в тому, що він не був схильний до «чистої лірики».

Про це свідчать його репліки, висловлені під час літературної дискусії 1925–1927 рр. У 1922 році поет видає збірку віршів під назвою «Сонети і еле­гії», до складу якої ввійшло багато оригінальних творів, а збірка «Камена», видана в цьому ж році, засвідчила його зрілим поетом-художником.

Твори, що ввійшли до цієї збірки, були написані Зеровим у Баришівці під Києвом. Свої враження від життя провінційного міста автор передає не тільки у віршах, але й у невеликих оповіданнях. Зеров був схильний до аналізу, синтезу, філософських розду­мів про сутність життя. Осмислюючи роки розрухи, які супрово­джувалися вимиранням сіл, хворобами, поет писав: Блажен, хто «рокові час» Не відчував на власній шкурі. І бачив втіхи і краси, Знав революцію з фасаду… У «Камені» поет піддає різкій критиці тих, хто не піклується про чистоту вірша, не дбає про його майстерну форму. Особливо не поважає автор тих, хто не розуміється в техніці віршування.

До збірки «Камена» ввійшло 9 перекладів римських поетів. Захопленість давниною нарекла неприємності. Зерова почина­ють звинувачувати у відходжені від радянської дійсності, а сам поет «шукає себе».

Він прагне знайти своє «я», своє розуміння Трагічної громадянської війни. Краса, розуміння, відданість дер­жаві у творчій спадщині М. Зерова домінують над стихією руйнації. Поет намагається у вічних, іноді біблійних, сюжетах, темах, образах знайти риси сучасності. Сучасності він присвячує певні публіцистичні твори. Писати їх нелегко, бо занадто складний психологічний світ тих, хто поряд із поетом.

1935 рік у житті М. К. Зерова був згубним. У Москві, на квартирі, його арешто­вують. У Зерова було передчуття цього лиха, і про це свідчить сонет «То був щасливий, десятилітній сон». Творчість М. К.

Зерова не вивчена до кінця. Сучаснику не відомі літературно-критичні та наукові статті.

Не всі переклади дійшли до нашого часу. Одним словом, творча спадщина найінтелектуальнішої людини епохи чекає свого дослідника. 2. Конкурс на кращого читця напам’ять поезії м. Зерова
Сприйняття
Й
Засвоєння
Учнями
Навчального
Матеріалу
1. Вступне слово
У 1920-х роках М. Рильський належав до мистецького угрупу-вання «неокласиків». Протягом десятиріччя вийшло десять кни­жок поезій, серед яких «Синя далечінь» (1922), «Поеми» (1925), «Крізь бурю і сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926), «Гомін і відгомін» (1926), «Де сходяться дороги» (1929) та декілька кни­жок поетичних перекладів. Як і решта неокласиків, Рильський безпосередньо своєю твор­чістю не реагував на політичні поезії й протягом 1920-х років цілковито ізолювався від радянської дійсності, лише подеколи в одвертій формі чи у вигляді іронічних відгуків виявляв обу­рення проти ідейно-політичної та літературної атмосфери, що панувала тоді. Така поведінка поета викликала гострі напади офі­ційної критики, що врешті закінчилася арештом НКВС у 1931 р.

, після чого він майже рік просидів у Лук’янівській тюрмі. Після ув’язнення Остап Вишня забрав його до себе в Харків на кілька днів у гості.

Його товариші-неокласики М. Драй-Хмара, П. Филипович, М.

Зеров були репресовані й загинули в концтаборах. 2. Презентація проекту «Життя і творчість м. Т. Рильського»
Перший міні-проект «Самота працьовита й спокійна світить лампаду мою і розкладає папір»
Максим Рильський народився 19 березня 1895 р.

в сім’ї укра­їнського етнографа й культуролога Тадея Рильського, що похо­див з давнього сполонізованого українського роду. Матір’ю була проста селянка Меланія з с.

Романівки колишнього Сквирського Повіту (тепер Попільнянського району Житомирської області). Народився хлопець у Києві, але його дитинство промайнуло в с. Романівці. В автобіографічній розповіді «Із давніх літ» Максим Риль­ський з теплотою згадував це село понад річкою Унавою, що перепинена греблею, розливається в широкий, зарослий очеретом і лататтям ставок. Тут він почав пізнавати світ як «таємничу, ледве розкриту книгу». Різні грані цього світу — «стоголосе поле», біла гречка, «вітер кучерявий», садок, що біліє цвітом і «тихо ронить пелюстки», цвітіння бузку, гудіння «веселих бджіл» — потім природно увійдуть у вірші поета й нададуть їм виразного національного колориту. Навчався Максим у приватній гімназії відомого київського педагога Володимира Науменка, жив у Миколи Лисенка та Олек­сандра Русова.

Таке культурне середовище, у якому з повагою ставилися до всього українського, сприяло формуванню підлітка в національному дусі, виробленню в нього відповідних поглядів, запитів, смаків. Хлопець рано починає віршувати, а у 1910 р.

виходить книжка його лірики «На білих островах». У 1915 р. Максим став студентом Київського університету, де спочатку два роки вивчав медицину, потім навчався на історико-філологічному факультеті. Громадянська війна, голод і холод змусили юнака перервати навчання й покинути місто. Він учителює в школах на Житомир­щині (1917–1923). Багато читає, студіює наукові праці з проблем філософії, естетики, літературознавства, історіософії, стає високо ерудованою людиною в царині мистецтва та гуманітарних наук.

У Києві виходять збірки його лірики «Під осінніми зорями» (1918), «Синя далечінь» (1922), поема-ідилія «На узліссі» (1918). Переїхавши до Києва, поет продовжує працювати вчителем української мови та літератури в школах та на робітфаку інсти­туту народної освіти, читає курс теорії перекладу в інституті лінг­вістичної освіти. Водночас видає кілька збірок поезії — «Крізь бурю й сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926), «Де сходяться дороги» (1929), «Гомін і відгомін» (1929), багато перекладає з російської, польської та французької літератур.

Творча діяль­ність М. Рильського розгорталася тоді в річищі неокласицизму — художньої школи українських поетів, зорієнтованої на античну класику, на продовження гуманістичних традицій європейської поезії нового часу. Неокласиками називали тих поетів і критиків, які групувалися навколо журналу «Книгар» (1918–1920), а піз­ніше — біля київського видавництва «Слово». Миколу Зерова, Максима Рильського, Павла Филиповича, Михайла Драй-Хмару, Освальда Бургардта об’єднували поглибле­ний інтерес до загальнолюдських цінностей, прагнення підняти престиж художнього слова, з його допомогою вирішувати філо­софські, історичні, морально-етичні проблеми. Так ці поети нама­галися оберігати українську літературу від примітивізму, поши­рюваного графоманами, котрі нібито писали на «злобу дня». Відомо, що сталінщина спрямовувала репресивні удари насам­перед проти мислячої національної інтелігенції.