Людина й природа в поезії Лермонтова
Опальний ангел,
с небом розлучений
Унивний демон, що полюбило пекло,
Вітрів і 6ypь величезних дивний
брат,
Душею внимавший пісні зірок всезвонной.
До Бальмонт
Михайло Юрійович Лермонтов - один із загадкових російських поетів. На жаль, він дуже рано загинув: був убитий на дуелі в неповні двадцять сім років. Але встиг за своє коротке життя так багато.
Уже в ранній ліриці Лермонтова проявляється одна істотна особливість його творчості: воно суб'єктивно й оригінально, що характерно для романтичної поезії
У розумі своєму я створив мир інший
І образів інших существованье;
Я ланцюгом їх зв'язав між собою,
Я дав їм вид, але не дав їм назви...
Так писав поет у вірші "Російська мелодія".
Що ж за герой коштує в центрі поетичного миру Лермонтова? Це "горда душа", здатна на великі почуття. Але мир недосконалий, і почуття незадоволеності не залишає поета. Лермонтов виразив у своєї - поезії настрій епохи, - сумніви, глибокі роздуми про життя без надії на майбутнє
Дізнання своєї винятковості у світі, де царює лише посередність, знову й знову викликає відчуття сумної самітності. Цей стійкий у лірику Лермонтова мотив звучить і в добутках, на перший погляд, присвячених природі. Але в поета особлива природа: у ній усе підлегло тим же законам, які ми спостерігаємо в нашім людському світі. Там розігруються ті ж драми, що й серед людей. "Тихенько плаче" покинутий хмаринкою самотній старий стрімчак. А як близький до ліричного героя Лермонтова листок, цей вічний мандрівник, що відірвався "від гілки рідної", нікому не потрібний, "не знаючого сну й спокою". Як характерно те, що "до строку дозрів він". Адже саме так напише Лермонтов і про ціле покоління, зрівнявши його з "плодом, до часу созрелим" (вірш "Дума").
Прийом одушевления природних явищ - не рідкість у поезії. Лермонтов одним з перших у російської поезії став залучати порівняння з миру природи стосовно до людини. "Він був схожий на вечір ясний", - напише поет Одемоне.
Особливо мені сподобався вірш "Вечір після дощу". Картина людського життя переплітається з картиною природи. Поет побачив, вірніше, "примітив" квітку. Він так само самотній, як і поет. Але Лермонтов глибше ховає свої почуття, увівши у вірш образ дівчини "у сумі фатальний". І наприкінці вірша все змішалося: страждання поета, дівчини, квітки, що коштує один "меж омоченних трав".
Главу свою схиливши, він коштує,
Як дівчина в сумі фатальної:
Душа вбита, радість над душею;
Хоч сльози ллє з полум'яних очей,
Але пам'ятає все про красу своєї
У пізній ліриці Лермонтова природа часто є умиротвореною й заспокійливою. Вона втілює собою досконалість, гармонію, особливо такі почуття викликають небо й зірки. Гармонія природи протиставляється дисгармонії в душі людини:
У небесах урочисто й чудно!
Спить земля в сияньи блакитному...
Що ж мені так боляче й так важко?
Чекаю ль чого? чи жалую про що?
Природа може приховувати небезпеку, здатися ворожої людині, як це відбувається в поемі "Мцири": "И мільйоном чорних очей дивилася ночі темрява", героя "жалить вогонь безжалісного дня".
Але всі частіше природа вабить людину, як рідна стихія, близька його душі: "ПРО, я, як брат, обійнятися з бурою був би радий", "Очами хмари я стежив, рукою блискавки ловив" ("Мцири").
Природа для поета - це чудовий, прекрасний "божий сад". Лише вона може допомогти забутися поетові, примиритися з життям. Він бажає, "щоб, вічно зеленіючи, темний дуб відмінювався й шумів" над його узголів'ям. І Мцири висловлює ту ж мрію перед смертю: "Ти перенесть мене вели в наш сад, у те місце, де цвілі акацій білих два кущі... Трава меж ними так густа..." Тільки це допомагає йому вмерти, примирившись із долею, думаючи про любов: "И с цією думкою я засну й нікого не прокляну".
Поетові-Романтикові близькі вершини чудових гір, високі, недоступні зірки, хмари, хмари й бури. Але Лермонтов удивляється й у дрібні явища навколишнього світу, він любить і "росою окроплена запашна конвалія", і "малинову сливу під тінню сладостной зеленого листка", і "холодний ключ", що грає в яру. У цих рядках з вірша "Коли хвилюється жовтіюча нива..." Лермонтов не описує конкретний пейзаж, а лише згадує улюблені картини природи. І вони викликають розчулення, і мир з'являється гармонічним і справедливим
Світає - в'ється дикою завісою
Навколо лісистих гір туман нічної;
Ще в ніг Кавказу тиша,
Мовчить табун, ріка дзюрчить одна
Споглядаючи красу природи.'Лермонтов переживає високі миті. І це тому, що природа виявляє собою плоди рук Творця в чистому, неспотвореному образі:
Тоді упокорюється душі моєї тривога,
Тоді розходяться зморшки на чолі,
І щастя я можу осягнути на землі,
І в небесах я бачу Бога!