Поет серйозно збагачує семантику улюбленого образа. На перший план виступає "мінливість" Місяця: "цариця пишна" те "бліда", те "ясна", те "безпристрасна", те "полум'яно-жагуча", вона те "лякає безмежною тишею", те "здіймає безмежність океанів". "Сибилла й чаклунка", Місяць ниспосилает своїми "променями" творчі "сни", однак ці ж "промені" "як змії до нас сковзають... у них вкрадлива невловима отрута" "Місячний" мир у романтичній традиції найчастіше є лише відбиттям "сонячного", тому бальмонтовская "цариця" мерехтить над водою, відбиваючись у ній за принципом символічної дзеркальності. Зі стихією води асоціюється "ніжна волога всепроникаемость", що персоніфікується в символах "хвилі", "моря", "океану", "дощу", "піни", "краплі", а також досить складних оксюморонах: "водний небокрай", "біла пожежа". Останній образ - трансформація ницшевского "пожежі прибою" ("Весела наука", кн. 2, N 60), вигадливо доповнена тютчевским образом "морського коня": Я стою на прибрежьи, у пожежі прибою, И хвиля, проблистав білизною у височині, Точно кінь, розпалений від бігу й бою, У напряженьи передсмертному домчався до мене ("Біла пожежа", с.
20) Баладною романтичною традицією (можливо, "Морською царівною" і "Русалкою" Лермонтова) навіяно один із кращих віршів роздягнув - "З морського дна". "Прекрасна діва морської глибини", прагнучи пізнати свою "шлях", спрямовується з "місячного" миру до Сонця: Вона засвітилася живаючи, Вона відродилася подвійно. И ранок на небо вступило Їй було так дивно тепло И Сонце її засліпило, И Сонце їй очі спалилося (с. 29) Аналізуючи символіку місячного миру в "диаволическом символізмі", А. Ханзен-Леві підкреслює, що тут "сонце виникає лише в негативно- деструктивному аспекті... місячній людині не винести вогню сонця".
18 Очевидно, бальмонтовская книга не укладається в позначені автором рамки З1 (диаволический символізм); симптоматично, що у фіналі розповідається баллади, що, "бліда діва" не відрікається від знайденою ціною тяжкої жертви "правди": Два слова, що мовила діва із дна, - Мені вам передати їх дано: "Я бачила Сонце, - сказала вона, - Що після, - чи не однаково!" "Мінлива", "всепроникаемая" водна стихія навіває поетові міркування про дискретність, "переривчастості" життя, видимо, ними навіяна рядок у відомому вірші "Я - вишуканість російського повільного мовлення..." - "переплеск многопенний, злитий^-злитий-розірвано-злитий". Ліричний герой у вірші "Відозва до Океану" мріє "розчинитися" у вічній "волозі" життя: Тихий, бурхливий, ніжний, струнко-важливий, Ти як життя: і правда, і обман Дай мені бути твоєю порошиною вологої, Краплею у вічному... Вічність!
Океан! Менш оригінальна символіка повітряної стихії в книзі, вона пов'язана з різними варіаціями романтичного образа "вільного", "невірного", "граючого" вітру (вірша "До вітру", "Вітер гір і морів", "Вітер"). Стихія землі ("гори", "рівнина", "пустеля", "болото" і т.д.
) представлена в розділі в основному двома полярними образами: "камінь" і "квітка". "Самоцвітні камені землі самобутньої" відтворяться в "іспанських" віршах ("Іспанська квітка", "Толедо"), причому " місто-міцність на горі" у другому з них викликає не зовсім звичайну для поета-символіста зорову асоціацію
