Історія закордонної літератури ХIХ століття Розділ 5. е. Т. А. Гофман

Історія закордонної літератури ХIХ століття (За редакцією Н. А.Соловйовій) Розділ 5.

е. Т. А.

Гофман. ГЛАВА 5. е. Т. А. ГОФМАН Серед письменників пізнього німецького романтизму однієї із самих яскравих фігур був ернст Теодор Амадей Гофман
( 1776-1822). Гофман - письменник європейського масштабу, творчість якого за межами його батьківщини одержало особливо широкий відгук Вроссии. Народився він у сім'ї прусского королівського адвоката. Уже з юнацького років у Гофмане пробуджується багата творча обдарованість. Він виявляє чималий талант живописця. Але головною його пристрастю, який він залишається вірний протягом всього свого життя, стає музика.

Граючи на багатьох інструментах, він ґрунтовно вивчив теорію композиції й став не тільки талановитим виконавцем, диригентом, але й автором цілого ряду музичних добутків Незважаючи на свої різноманітні інтереси в області мистецтва, в університеті Гофман змушений був із практичних міркувань вивчати юриспруденцію й обрати професію, традиційну в його сім'ї. Він прилежно й з більшим успіхом штудирует право. Ставши чиновником юридичного відомства, проявляє неабияку професійну підготовку, заслуживши репутацію виконавчого й здатного юриста Після закінчення в 1798 р.

університету наступають томливі роки служби як чиновник судового відомства в різних містах Пруссії, роки, наповнені жагучою мрією присвятити себе мистецтву й болісній свідомості неможливості здійснити цю мрію В 1806 р., після розгрому Пруссії, Гофман втрачає службового місця, а разом з ним і засобів до існування. Після Берліна Бамберг, Лейпциг, Дрезден - от віхи того тернистого шляху, по якому, супроводжуваний різними життєвими нещастями й рідкими проблисками удачі, ішов Гофман, працюючи театральним капельмейстером, декоратором, викладачем співу й гри на фортепьяно. И тільки в 1814 р., коли Наполеон був вигнаний з Німеччини, для Гофмана кінчаються роки безрадісних [66] скитаний. Його надії на одержання в Берліні добре оплачуваної посади, на якій він міг би застосувати свої пізнання й талант в області музики або живопису, не виправдалися. Безвихідне матеріальне становище змушує його прийняти виклопотане близьким другом Гиппелем місце по міністерству юстиції в прусской столиці, що було для Гофмана рівносильне, як він сам про це писав, "поверненню у в'язницю".

Свої службові обов'язки він виконує, однак, бездоганно й в 1818 р. одержує призначення на відповідальний пост. Але не успіхи по службі, а жваве артистичне й літературне життя Берліна насамперед цікавлять Гофмана. У літературному й музичному Берліні Гофман - визнана величина У цю пору відбуваються зміни й у його суспільних позиціях. У зв'язку з пожвавленням опозиційного руху, переважно в студентському середовищі, Гофман в 1820 р. був призначений членом комісії з розслідування політичних злочинів. Досить скептично й із глузуванням ставлячись до націоналістично настроєних студентських сполучників, Гофман, однак, як юрист і як громадянин переймається духом тих нових передових норм буржуазного права й політичних подань, принесених у Пруссію через Рейн, які, переборюючи завзятий опір старих суспільних і юридичних інститутів, потроху тіснили поліцейська сваволя й обмежували особисте королівське втручання в судову процедур ру й рішення суду.

Будучи вкрай незадоволеним своїм новим призначенням, з яким він зв'язував "огидну сваволю, цинічна неповага до всіх законів", письменник продемонстрував чималу громадянську мужність, відкрито протестуючи у своїх апеляціях міністрові юстиції проти беззаконь, чинимих комісією. І його наполегливі демарші не були безуспішними. Але коли стало відомо, що у своїй фантастичній новелі "Володар бліх" під ім'ям якогось крючкотвора Кнаррпанти Гофман висміяв голову комісії Кампца, проти нього під явно надуманим прийменником розголошення судової таємниці було порушено судове переслідування, що загрожувало підслідному тяжкою карою.

І лише схвильована суспільна думка й активні зусилля друзів допомогли припинити справу проти письменника за умови вилучення [67] їм кримінального місця з новели. Тим часом важке захворювання, що швидко розвивалося, - прогресивний параліч - позбавило його можливості самостійно пересуватися. Помер Гофман 25 січня 1822 г.

Вступивши в літературу в ту пору, коли иенскими й гейдельбергскими романтиками вже були сформульовані й розвинені основні принципи німецького романтизму, Гофман був художником-романтиком. Характер конфліктів, що лежить в основі його добутків, їхня проблематика й система образів, саме художнє бачення миру залишаються в нього в рамках романтизму. Так само як і в иенцев, в основі більшості творів Гофмана перебуває конфлікт художника із суспільством. Споконвічна романтична антитеза художника й суспільства - в основі світовідчування письменника. Слідом за иенцами вищим втіленням людського "Я" Гофман уважає творчу особистість.

- художника, "ентузіаста", по його термінології, якому доступний мир мистецтва, мир казкової фантастики, ті єдині сфери, де він може повністю реалізувати себе й знайти притулок від реальної філістерської повсякденності Але й втілення й дозвіл романтичного конфлікту в Гофмана інші, ніж у ранніх романтиків. Через заперечення дійсності, через конфлікт художника з нею иенци піднімалися до вищого щабля свого світовідчування - естетическому монізму, коли увесь світ ставав для них сферою поетичної утопії, казки, сферою гармонії, у якій художник осягає себе й Всесвіт. Романтичний герой Гофмана живе в реальному світі (починаючи з кавалера Глюка й кінчаючи Крейслером). При всіх своїх спробах вирватися за його межі в мир мистецтва, у фантастичне казкове царство Джиннистан, він залишається в оточенні реальної конкретно-історичної дійсності. Ні казка, ні мистецтво не можуть привнести йому гармонію в цей реальний мир, що в остаточному підсумку їх собі підкоряє. Звідси постійне трагічне протиріччя між героєм і його ідеалами, з одного боку, і дійсністю - з іншої. Звідси дуалізм, від якого страждають гофмановские герої, двоемирие в його добутках, нерозв'язність конфлікту між героєм і зовнішнім миром у більшості з них, характерна двуплановость творчої манери письменника.

[68] Одним із существеннейших компонентів поетики Гофмана, як і ранніх романтиків, є іронія. Причому в гофмановской іронії як творчому прийомі, в основі якого лежить певна философско-естетическая, світоглядна позиція, ми можемо чітко розрізнити дві основні функції. В одній з них він виступає як прямий послідовник иенцев.

Мова йде про ті його добутки, у яких вирішуються чисто естетические проблеми й де роль романтичної іронії близька тої, котру вона виконує в иенских романтиків. Романтична іронія в цих творах Гофмана одержує сатиричне звучання, але сатира ця не має соціальний, суспільної спрямованості.

Прикладом прояву такої функції іронії є новела "Принцеса Брамбилла" - блискуча по своєму художньому виконанню й типово гофмановская в демонстрації двуплановости його творчого методу. Слідом за иенцами автор новели "Принцеса Брамбилла" уважає, що іронія повинна виражати "філософський погляд на життя", тобто бути основою відносини людини до життя. Відповідно до цього, як і в иенцев, іронія є засобом дозволу всіх конфліктів і протиріч, засобом подолання того "хронічного дуалізму", від якого страждає головний герой цієї новели актор Джильо Фава. У руслі цієї основної тенденції розкривається інша й більше істотна функція його іронії. Якщо в иенцев іронія як вираження універсального відношення до миру ставала одночасно й вираженням скептицизму й відмови від дозволу протиріч дійсності, то Гофман насичує іронію трагічним звучанням, у нього вона містить у собі сполучення трагічного й комічного. Основний носій іронічного відношення до життя в Гофмана - Крейслер, "хронічний дуалізм" якого трагичен на відміну від комічного "хронічного дуалізму" Джильо Фава.