Сервантес був великим гуманістом, йому близькі високі ідеали Ренесансу, але він жив і творив у той час, коли ілюзії щодо відродження «золотої доби» танули. В Іспанії цей процес відбувався, можливо, найболісніше. Тому роман про Дон Кіхота — це і своєрідна переоцінка ренесансних цінностей, які не витримали перевірки часом. Благородним мрійникам не вдалося перетворити світ. Проза життя взяла гору над красивими ідеалами. В Англії Вільям Шекспір показав це як трагедію, в Іспанії Сер-вантес зобразив це у смішному й сумному водночас романі «Дон Кі-хот». Автор не сміється з ентузіазму свого героя та його бажання діяти, він тільки показує, що відірваність від життя може не тільки звести нанівець усі зусилля «ентузіаста», але й зашкодити тим, кому він намагається допомогти.
Невипадково, що для сприйняття думок і подвигів Дон Кіхота насамперед розкривається серце Санчо Панси — людини з народу. На початку роману Санчо Панса ніби втілює оту «грубу прозу життя», проти якої і постає Дон Кіхот. Санчо стає за джуру Дон Кіхотові, бо хоче розбагатіти й стати губернатором. Його наївна віра в таку можливість теж має історичне підґрунтя: Іспанія попереднього століття — одна з найміцніших морських держав, саме на кораблях іспанського флоту Колумб здійснив своє славетне плавання і, шукаючи шлях до Індії, відкрив Америку. Сподівання Санчо стати губернатором на острові — це і своєрідне відлуння тих славних років, і прояв одвічної мрії народу про справедливість. Але простодушність Санчо поєднана з практичністю, тверезим поглядом на життя, а його селянська свідомість несумісна з куртуазними ідеалами. Закохавшись у просту селянську дівчину Альдонсу Лоренсо, Дон Кіхот уявляє її Дульсінеєю, а Санчо про свою дружину каже: «Коли б навіть пан Біг із неба королівські корони дощем сіяв, то й тоді б на голову Марії Гутьєррес ані жодна, мабуть, не прийшлася».
І коли Дон Кіхоту здається, що він бачить велетня, то Санчо бачить просто вітряк, і отара для нього тільки велика кількість баранів, а не військо могутнього імператора Аліфанфарона, володаря великого острова Трапобани. Отже, на перший погляд здається, що Дон Кіхот і Санчо Панса між собою зовсім несхожі.
Зовнішню несхожість героїв завжди підкреслювали ілюстратори роману: худючий і високий Дон Кіхот на старому, виснаженому коні та низенький, товстий Санчо на добре вгодованому віслюку — саме такими постають вони на картинах Г. Доре, О. Дом’є, С. Далі, С. Бродського. Але невипадково цирульник, приятель дон Кіхота, зауважує, що «джура зі своїм господарем — одного поля ягоди». Санчо вирушає з Дон Кіхотом у мандри, бо сподівається змінити своє життя на краще.
Під впливом Санчо Дон Кіхот починає краще розуміти світ. І коли йому випадає нагода побути «губернатором», Санчо виявляється гідним свого наставника. Ці події Сервантес описує вже у другому томі роману: Дон Кіхота і Санчо запросили у свої маєтки дук та дукиня (про лицаря з Ламанчі та його вірного джуру вони вже нібито знали з першого тому роману).
Задля розваги дук і призначив Санчо «губернатором острова». У листі до дружини Санчо з радістю сповіщає про цю подію і обіцяє їй, що тепер він «свого не впустить». Але, ставши губернатором, Санчо не лише виявив розум та кмітливість, а ще й чесність та бажання встановити справедливість хоча б на тому острові, де він мав владу.
Висновок. Санчо Панса — людина з народу — змінюється під впливом куртуазних ідеалів свого супутника так само, як і Дон Кіхот зазнає впливу з боку свого зброєносця — стає менш наївним, більш врівноваженим, схожим на людину нового часу. Бажання Санчо Панса здійснюється, що можна вважати своєрідним висновком — людина з народу більш пристосована до життя, ніж мрійник-ідеаліст Дон Кіхот. Опорні поняття: донкіхотство, куртуазні ідеали, реальність, комедія, переоцінка цінностей.
