Жив біля дрімучого лісу один убогий дроворуб із жінкою. і було в нього двійко діток: хлопчик Гензель і дівчинка Гретель. Жили вони весь час надголодь, а коли стала в тій країні велика дорожнеча, дроворуб не міг заробити навіть на шматок хліба.
Якось уночі він довго крутився в ліжку й зітхав, бо журливі думки обсіли йому голову. нарешті він глибоко зітхнув і сказав до жінки:
- Що ж тепер із нами буде? Як діток прогодувати, коли нам самим їсти нічого?
- Знаєш що, чоловіче,- відповіла жінка.- Заведімо завтра вранці дітей у найгустіші хащі. Там розкладемо їм вогнище, дамо по скибці хліба, самі підемо на роботу. Додому вони не втраплять, і так ми їх позбудемося.
- ні, жінко,- мовив чоловік,- щоб я своїх діток самих у лісі покинув? Таж прийдуть дикі звірі і їх роздеруть.
- ну й дурний! - гукнула жінка.- Тоді ми всі четверо помремо з голоду, і тобі тільки й роботи буде стругати дошки на труни.
і гризла його доти, поки він згодився.
- а все ж таки жаль мені моїх бідних діток,- сказав батько. а обоє діток з голоду також не могли заснути і чули все, що казала їхня мачуха батькові.
Гретель заплакала гіркими слізьми й шепнула братові:
- Тепер ми пропали!
- цить, сестро, не журися,- сказав Гензель,- ми дамо собі раду.
Коли старі заснули, він устав, одягся, відчинив тихенько двері й вислизнув надвір. а надворі було місячно, хоч голки збирай. Скрізь навколо хати у місячному сяйві блищали білі кремінці, наче срібні таляри. Гензель назбирав їх повні кишені, потім вернувся до хати і каже до сестри:
- Тепер не журися, сестричко, спокійно спи,- а тоді й сам ліг.
Вранці, щойно стало розвиднятися, жінка почала будити дітей:
- а вставайте вже, ледацюги, бо підемо в ліс по дрова.
Потім дала їм по скибочці хліба й сказала:
- Оце вам на обід, а як з'їсте до обіду, то більш нічого не дістанете.
Гретель сховала хліб під фартушок, бо кишені в Гензеля були повні каміння, а потім усі разом пішли до лісу.
Пройшли вони трохи; Гензель став і озирнувся на хату. і робив так раз у раз, аж батько
нарешті спитав :
- Сину, що це ти ловиш ґав
та все озираєшся і відстаєш? йди швидше.
- Ох, тату,- сказав Гензель,- я дивлюся на нашу білу кицю, вона он сидить на даху і ніби хоче сказати: «Прощавай». а мачуха мовила:
- Дурню, то не кицька, а димар біліє, бо сонце зійшло і його освітило. а Гензель і не думав дивитися на кицьку, він діставав із кишені білі кремінці й непомітно кидав їх один по одному на дорогу. Як зайшли вони глибоко в ліс, батько й каже:
- Тепер, діти, назбирайте дров, а я розкладу вогонь, щоб не
було вам холодно.
Гензель і Гретель назбирали чималу купу хмизу, батько підпалив його, і, коли полум'я знялося високо, мачуха сказала:
- Тепер сідайте біля вогню й спочивайте, а ми підемо в ліс руба
ти дрова. Як упораємося з роботою, то прийдемо й вас заберемо.
Гензель і Гретель сіли біля вогню, а як надійшла обідня година, з'їли по скибці хліба. Вони чули, як поблизу щось стукає, і думали, що то недалечко їхній батько рубає дрова. але то не сокира стукала, а колодка, яку батько прив'язав до сухого дерева. Вітер гойдав колодку і гупав нею об стовбур.
Так вони сиділи біля вогню довгенько й почали куняти від утоми, а потім міцно заснули. а коли прокинулись, то була вже темна ніч. Гретель заплакала.
- Як же ми тепер вийдемо з лісу?
а Гензель її втішає:
- Зачекай трохи, поки місяць зійде, тоді ми знайдемо дорогу.
Коли зійшов місяць, Гензель узяв сестричку за руку й пішов
від кремінця до кремінця; ті кремінці блищали на місяці, наче нові срібні таляри, й показували їм дорогу. йшли вони цілу ніч і прийшли додому аж удосвіта. Постукали в двері, і коли мачуха відчинила й побачила Гензель і Гретель, то напалася на них.
- а погані дітиська, чого це ви так довго спали в лісі? ми вже
думали, що ви й зовсім не хочете додому вертатись!
а батько дуже зрадів, бо важкий гніт лежав у нього на серці, що він отак покинув дітей самих у лісі.
Та незабаром їх знову обсіли злидні й біда, і якось уночі діти почули, що мачуха туркотить батькові:
- і знову все з'їдено. Тільки й лишилось, що півокрайця хліба,
а тоді вже нам кінець. Хоч би там що, а мусимо здихатися дітей.
Одведемо їх якнайдалі в ліс, щоб уже звідтіль назад не приплента
лись. Бо іншого рятунку для нас нема.
Тяжко це було слухати чоловікові, і він подумав: «Краще б останнім шматком хліба поділитися з дітьми». але жінка слухати нічого не хотіла, а все лаяла його та шпетила. а вже як ступив на слизьке, мусиш упасти - піддавшись раз, мусив батько піддатись і вдруге.
а діти ще не спали й чули всю ту розмову. Коли старі поснули, Гензель устав і хотів вийти надвір, щоб назбирати кремінців, як зробив першого разу. але мачуха замкнула двері, отож Гензель не зміг вийти. Він став утішати сестричку:
- не плач, Гретель, спи спокійно. Якось воно буде.
рано-вранці мачуха побудила дітей і дала їм по скибці хліба, ще
меншій, ніж першого разу. Дорогою до лісу Гензель кришив хліб у кишені, часто зупинявся і кидав крихти на землю.
- Гензелю, чого ти раз по раз стаєш і знай зиркаєш на всі
боки? - питає батько.- йди як слід.
- Я дивлюся на свого голубка, он він сидить на даху і ніби хоче сказати мені: «Прощавай»,- відповів Гензель.
- Дурню ти,- озвалась мачуха,- то зовсім не голуб, то димар біліє, бо вже сонце зійшло і його освітило.
а Гензель кидав та й кидав крихти хліба на дорогу. мачуха завела дітей ще далі в ліс,- вони там зроду не були. Потім розпалили велике багаття, і вона сказала їм:
- Сидіть, тутечки, нікуди не ходіть, а як надокучить сидіти, то
можете трохи поспати. ми йдемо в ліс рубати дрова, а ввечері, коли
скінчимо роботу, прийдемо по вас.
Коли прийшла обідня пора, Гретель поділилася своєю скибочкою з Гензелем, бо він же свій хліб розкришив і позначив ним дорогу додому. а потім вони заснули.
настав і вечір, а ніхто не приходив по бідних діток. Прокинулися вони темної ночі, і Гензель почав заспокоювати сестричку:
- Зачекай, Гретель, поки місяць зійде, тоді ми побачимо крих
ти хліба, що я сипав на дорозі, вони й доведуть нас додому.
Зійшов місяць, і вони рушили в дорогу, але жодної крихти хліба не знайшли, бо птахи визбирали всі до одної. Тоді Гензель сказав сестричці:
- не журися, все одно знайдемо дорогу.
але дороги їм не пощастило знайти. Діти йшли цілу ніч і ще
день з ранку до вечора, та з лісу не могли вийти, заблукали зовсім. Вони дуже зголодніли, бо живилися самими ягодами, які збирали дорогою, і так потомилися, що на ногах не стояли, а тому лягли собі під деревом і заснули.
настав третій ранок, відколи діти покинули рідну хату. Вони встали і знову рушили в дорогу, але що далі йшли, то темніший і густіший робився ліс. Ось-ось вони знеможуться і пропадуть, як не прийде звідкілясь рятунок.
Як настав полудень, бачать вони - сидить на гілочці гарнесенька біла пташка і співає так любо, що вони аж зупинилися послухати її. Проспівавши пісеньку, пташка пурхнула і полетіла перед дітьми, а вони пішли за нею. летіла пташка, летіла, довела їх до якоїсь хатинки та й сіла на даху. Коли діти підійшли ближче, то побачили, що хатина з хліба збудована, пундиками вкрита, а вікна в неї з чистого цукру.
- Отут ми підживимося,- сказав Гензель,- матимемо добрий
обідець. Я з'їм шматочок з даху, а ти, Гретель, берися за вікно, воно солодке.
