Борисов Л. : Під прапором Катриони. Частина дев'ята. Прощай, Тузитала! Глава п'ята "роман з передмовою", як він називав таке питво, і, почуваючи себе краще, ніж третя година назад, задавав своєму другові питання. Для тубільного населення англійське консульство відкрило дві крамниці в центральній частині острова.
У цих крамницях можна було купувати товари в борг без надбавки, але з однією умовою: випливало оплатити раніше придбані речі в момент чергової покупки. Це умова сильно утрудняла покупців, і Матаафа вирішив просити Стивенсона написати із цього приводу в англійські газети. Але, поговоривши з ним мінут десять, Матаафа переконався, що Стивенсон не в змозі писати що-небудь, і відклав розмову до наступного візиту — Я прийду до Тузитале завтра, — сказав Матаафа. — Прошу вибачити мене Матаафа поклонився сидевшим за столом і, супроводжуваний своїми слугами, що стояли у дверей, вийшов — Він сказав: завтра... — вимовив Стивенсон, розрізаючи апельсин. — А чому він не захотів говорити із мною сьогодні?
Я так погано виглядаю? Він подивився на свою матір, відклав розрізаний надвоє апельсин і потягнувся до вази сбананами. — Матаафе ніколи, він квапиться, — сказала миссис Стивенсон, трудячись над крильцем курчати. — Матаафа завжди такий — Дуже делікатний і недовірливий, — додав Ллойд, звертаючись до вітчима. — Йому здалося, що він перешкодив — Може бути, — зітхнувши, упустив Стивенсон і нічого не взяв з вази сбананами. У вікно заглянув, уставши на лаву, старий Галлету, — він жив у Вайлиме на положенні почесного пенсіонера й абсолютно нічого не робив. Він побачив Стивенсона, його чіткий профіль, глибоко запалі очі й сказав собі: "Вайлима незабаром осиротіє..." — Що ми будемо робити, коли Тузитала вмре?
— запитала дружина Сосими одного з наближених Матаафи. Той відповів, що всім буде погано, що все дерева засохнуть, а небо стемніє. Може трапитися, що й зірки потухнуть і сонце перестане світити й гріти. Дружина Сосими всьому вірила тому, що говоривший з нею вірив у це. Все-таки він не допускав, що Тузитала вмре. У всякому разі, сьогодні цього не трапиться.
Тузитала сам знає, коли йому вмерти. Тузитала не хоче вмирати, йому треба працювати, писати й піклуватися про людей.
Яка дурість — Тузитала й смерть!.. — Чому ви всі так дивно дивитеся на мене?
— запитав Стивенсон, поглядом зупиняючись на кожному, хто сидів за круглим столом. — Раніше ви інакше дивилися на мене... — На кого ж нам і дивитися? — відповіла його мати, потискуючи плечима Фенни повторила її жест і посміхнулася. Ізабелла і її чоловік (він ненадовго приїхав учора) переглянулися й опустили ока.
Ллойд сказав: — Мій дорогою Льюис стає недовірливим, і зовсім дарма. — Відповіді незадовільні, — помітив Стивенсон і поскаржився на головний біль Його негайно уклали в постіль; він попросив Ізабеллу прочитати йому що-небудь із "Книги джунглів" Киплинга, — автор місяць назад надіслав її "самоанскому пустельникові", як писав про тім на титульному аркуші. Стивенсон слухав уважно, кілька разів просив двічі й тричі прочитати ті сторінки, які йому особливо чим-небудь подобалися. На початку п'ятого він продиктував лист Хенли й, на прохання Фенни, переглянув рахунки й витрати за листопад. Потім він ненадовго забувся в неспокійному, хворобливому сні.
У п'ять йому схотілося питися — Мені дуже хочеться додому, — сказав він пасербиці. — Так сильно хочеться!.. Щось там, в Единбурзі, робиться зараз... И промурмотав напіввиразно: — Сніг на даху... роса на вересі... " Біль-Доля"... птаха... И раптом чітко й виразно крикнув: — Кет Драммонд!
Ізабелла боялася цього ім'я. Вона ніколи не бачила Кет і не знала, гарна вона або дурна, але часте повторення короткого, як постріл, ім'я лякало її й щеміло серце. Вона хотіла піти з кабінету, але вітчим запитав: — Яке сьогодні число? — Третє, — відповіла Ізабелла. — Третє грудня — Третє грудня... — повторив Стивенсон. — В Единбурзі сніг... На море шторм... Доглядачам маяків робота... Поклич, будь ласка, Ллойда. Втім, не треба.
Здається, ми так і не закінчимо нашого роману... — Не будемо квапитися, — непевно вимовила Ізабелла. — Часу досить. Стивенсон посміхнувся — Часу завжди багато, — сказав він. — Життя коротке, але в ній дуже багато днів, годин, мінут... Коли підходиш до дверям небуття, ясніше бачиш, мій друг, скільки часу ти втратив дарма. А його було так багато!.. Подивися на мене, не йди Ізабелла подивилася в очі вітчимові, посміхнулася й під пристойним приводом вийшла з кабінету Так проходив останній день Тузитали. У сім вечорів він сам, без сторонньої допомоги, прийшов у їдальню й сіл на стілець.
Бесіда почалася негайно — говорили про останні новини в Європі, про Паризький салон, про виставку Родена, про те, що через два роки виконується сто років від дня смерті Роберта Бернса. Стивенсон просив нагадати йому про статтю, що він неодмінно напише із приводу майбутньої дати. "А те, можливо, вони там забудуть", — сказав він, вкладаючи в слова "вони там" насмішкувато-іронічний відтінок — А завтра ранком я має намір відправитися в гості, — заявив він і простягнув руку до шухлядки із цигарками. Фенни покачала головою, дивлячись на чоловіка, що прикурює від уже викуреної, але ще тліючої цигарки. — Давно не був у коменданта порту, — сказав він, глибоко й галасливо затягаючись димом. — Давно не був у містера Моорза. Чи не зіграти нам у карти?
— звернувся він Кллойду. Стали грати в карти. Стивенсон вигравав.
У вісім, коли стінні годинники гулко, по-баштовому, почали бити, Стивенсон раптом рвучко піднявся зі стільця, гойднувся, долонею потер чоло й, задкуючи, дійшов до крісла своїх предків. Годинники пробили останній, восьмий раз. Стивенсон опустився в крісло й цю же секунду сповз на підлогу. Миссис Стивенсон схилилася над ним з питанням: — Що з тобою, Лу? Син не відповів.
Ллойд вибіг з будинку, осідлав Бальфура й поскакав за лікарем. Але й без нього Фенни й Ізабелла омраченно, з болем, що млоїть, і жахом установили, що їх Луи мертво. Прибулому незабаром лікареві залишалося тільки офіційно засвідчити смерть Стивенсона, що пішла, на його думку, від крововиливу вмозг.
Зупинилося серце Тузитали. Слуги у Вайлиме оніміли від горя. Матаафа (йому негайно сповістили) опустився на коліна перед ліжком, на якій лежав його друг і захисник, і плакав разом з матір'ю й дружиною Тузитали.
Більша юрба на площі перед будинком всю ніч шуміла, переговорювалася й боялася вимовляти ім'я покійного, що тепер уже радиться з душами всіх гарних людей і чекає, коли йому дадуть інше, нове ім'я: старе, земне він уже забув, а тому не можна живим і згадувати його доти, поки тіло Друга й Брата не опустять вземлю. Його накрили прапорами самоанских вождів, і кожний, хто приходив попрощатися з ним, як тільки піднялося сонце, кінцями пальців стосувався голови покійного, а потім підносив їх до своїх очей і подумки вимовляв своє ім'я, щоб покійний простив його, що продовжує жити — Горе, горі! — викликував Матаафа й не відводив погляду від дорогої, нерухливої особи Друга й Брата Прийшли консули зі своїми сім'ями, матроси із крейсерів, що служать порту, місіонери, купці, хазяїн готелю й випадкових постояльців. Хери Моорз пошепки запитав Ллойда опохоронах. — Матаафа сказав: він наш, — відповів Ллойд. — Матаафа сказав: він жив для нас, а тепер він назавжди з нами. Похоронами розпоряджається Сосима.
Ллойд судорожно пересмикнув плечима, закрив руками особа. Хери Моорз обійняв його й, бажаючи відволікти від важких переживань і думок, заговорив про насущно необхідному, звичайному, земному: — Треба дати телеграми, дорогий сер. Я це зроблю зараз же, дайте тільки адреси И через кілька мінут заквапився на телеграф.
Вечірні газети в Лондоні, Единбурзі, Глазго, Нью-Йорку, Сан-Франциско й Парижу повідомили про смерть Стивенсона. Його друзі — Бакстер, Кольвин, Роден, Хенли, Марсель Швоб, Киплинг, Марко Твен — надягли жалобні нарукавні пов'язки.
На всіх судах англійського флоту були приспущені прапори А тут, на острові, сотні самоанцев гострими кирками, сокирами й ломами висікали щабля на неприступній горі Веа, на вершину якої ще ніхто ніколи не піднімався. До вечора четвертого грудня було вибито вісімдесят сходів шириною в три метри й висотою в десять сантиметрів. На плоскій вершині гори розчистили площадку, вирили глибоку могилу.
Майстри-Каменотеси відвалили в підніжжя Веа величезний шматок кам'яної породи, обтесали його у вигляді саркофага й на одній стороні вибили напис: МОГИЛА ТУЗИТАЛи И під нею біблійні слова Руфі до Ноемини: "Куди ти підеш, туди і я піду, де ти будеш жити, там і я буду жити. Народ твій буде моїм народом, і твій Бог моїм Богом, і де ти вмреш, там і я вмру й похована буду". Праворуч і ліворуч цього напису добрі майстри-каменотеси вибили зображення квітки будяка — національної емблеми Шотландії — і мальви.
На тій стороні саркофага, що повинна бути звернена до океану, англійською мовою вибили епітафію, складену (багато чернеток було витрачено на твір епітафії) самим Стивенсоном: 1850 Роберт Льюис Стивенсон 1894 ПІД НЕБОМ ПРОСТОР І ЗОРЯНИМ ВИРИЙТЕ МОГИЛУ Й ПОКЛАДЕТЕ МЕНЕ. Я РАДУЮЧИСЬ ЖИЛ І РАДІСНИМ УМЕР, ТУТ МЕНІ БУДЕ СПОКІЙНО ЛЕЖАТИ, І НЕХАЙ НА ПЛИТІ НАПИШУТЬ ВІРШІ: "ОТ ЛЕЖИТЬ ВІН ТУТ, ДЕ ЙОМУ ЛЕЖАТИ ХОТІЛОСЯ. МОРЯК ВЕРНУВСЯ З МОРЯ, МИСЛИВЕЦЬ ПОВЕРНУВСЯ З ПАГОРБІВ". Опівдні п'ятого грудня труна з тілом Тузитали опустили в могилу. Знаряддя на борті англійського крейсера вдарили дванадцять разів. Коли могилу стали засипати землею, ударили знаряддя на борті німецького й американського крейсерів. Рушнична тріскотня на острові не вмовкала до кінця похорону.
Матаафа виголосив коротку промову; наприкінці її він сказав: — Ми осиротіли. Тузитала пішов від нас. Ми повинні берегти його вічний сон. Ми забороняємо полювання в лісі на всьому просторі від Вайлими до Веа, щоб птаха могли спокійно жити й співати свої пісні, які любив наш Друг і Брат — Тузитала.
Відправимося додому й зрадимося скорботи... — Мені страшно вертатися до себе, — сказала Фенни синові, опираючись на його руку. — Порожньо, Ллойд... Тільки зараз я відчула, як сильно любила мого Луи.
На що мені тепер будинок, сад, багатство?.. — Я почну писати про життя мого дорогого Льюиса, — промурмотав Ллойд, дивуючись тому, як дивно звучить тепер таке звичайне "мій дорогою Льюис"... — Я виїду звідси, — коротко вимовила миссис Стивенсон. — Я як під водою, нічого не бачу, нічого не чую До глибокої ночі мовчазні, збіглі в себе слуги приносили телеграми Фенни й миссис Стивенсон. Вираження свого співчуття надіслали всі друзі й гарні знайомі покійного, редакції всіх європейських журналів і газет, видавництв і частки особи — читачі Роберта Льюиса Стивенсона.
"Плачу разом з вами" — така була телеграма від Хенли. — От ще одна добра, гарна, своя людина, — сказала миссис Стивенсон, плачучи над телеграмою й без кінця перечитуючи її небагатослівний текст. — З Хенли мені буде добре в Единбурзі... Ллойд здивовано подивився на змарнілу, постарілу на десять років за ці дні мати свого вітчима — В Единбург? — питально проговорив він. — До себе в Единбург?
Ви хочете сказати, що... — Я вже сказала, — сумно відгукнулася миссис Стивенсон. — Тут мені не жити; тут саме повітря отруєне для мене; тут, куди не ступи, усюди мій син — Ви не покинете нас, — сказав Ллойд твердо й строго. — Орел полетів із гнізда, — відповіла миссис Стивенсон і піднесла до очей дуже маленька мереживна хустка. — Тут усе для мене порожньо. Тут все нагадує мого Лу.
Поїду в Единбург до сестри... У Вайлиме стало порожньо для всіх. Сосима й Семели щодня по ранках прибирали кабінет Тузитали, ставили квіти у вази, збивали подушки на ліжку, стежили за тим, щоб усе було так, як при житті їхнього друга. Приходив Матаафа.
Він сідав на сходинку входу на терасу й мовчачи дивився на пустельну площадку перед будинком. Проходив годину, Матаафу запрошували до стола, але він із сумною посмішкою відмовлявся й повільно брів до себе додому Дорогою Люблячого Серця Улітку 1895 року миссис Стивенсон виїхала на батьківщину, де й умерла у квітні 1897 року Фенни й Ллойд жили у Вайлиме до осені 1903 року. Ллойд надійшов на службу в консульство США, де займав спокійну, добре оплачувану посаду віце-консула. Деякі дріб'язки із днів колишніх він надрукував в американському й англійському журналах Кольвин в 1902 році опублікував солідну біографію свого друга і його листа Роком раніше в Лондоні вийшла біографія Стивенсона, написана його дядьків — Бальфуром. Вакстер приступився до публікації листів свого друга В 1903 році Фенни й Ллойд щедро нагородили слуг Вайлими й почали готуватися до від'їзду на батьківщину.
Вайлиму з усіма службами, садом, домашньою худобою й городами купив з торгів Яким Сєдих — купець із Владивостока. Він оселився в будинку Стивенсона, а в котеджі Ллойда влаштував склад і канцелярію. Сосиме, Семели й іншим слугам він запропонував залишитися в його — Не можна, — сказав Сосима. — Зовсім не можна. Недобре навіть і говорити про це, сер!
— Чому? — зачудувався Яким Сєдих — важка, бородата людина років п'ятдесятьох.
— Я буду платити вам стільки ж, скільки й покійний хазяїн — Зовсім недобре говорити про гроші, — докірливо вимовив Семели й покачав головою. — Тузитала ніколи не говорив про гроші, він... — Що ж, він вам не платив платні?
— Він був нашим другом і давав нам усе, що нам було потрібно, сер — Нічого не розумію, — знизав плечима Яким Сєдих. — Виходить, що він ніколи не давав вам грошей! — Ніколи не давав, — відповів Семели.
— Гарний хазяїн! — викликнув Яким Сєдих — Ми самі брали, скільки нам потрібно, — сказав Сосима.
— У Тузитали в столі був такий ящик, а в ньому гроші. Ми брали, коли було потрібно. — Ми були як діти в Тузитали, — пояснив Семели. — Навіщо дітям гроші? Він нас кормил, напував, одягав — і нас і дітей наших — Ми підемо до себе в село, сер, — остаточно заявили слуги. — Дозвольте нам пройти туди, де завжди лежав і спав Тузитала. Не треба займати цю кімнату, сер!
Слуги пройшли в кабінет Стивенсона. Тут уже стояли нові речі: комод, нікельована ліжко, віденські стільці, висіли картини, портрети рідних і знайомих Якима Сєдих. Сосима зупинився поруч ліжка, на якій гіркою лежали подушки, щось пошептав, покачав головою й, закривши ока, вийшов. Те ж зробили й інші слуги У Вайлиме їх ніхто вже ніколи не бачив Фенни вмерла в 1914 році в Каліфорнії. Тіло її було спалено в крематориуме. Ізабелла перенесла попіл на острів Уполо й поховала його на вершині Веа — поруч із могилою Стивенсона.
Довше всіх жил Ллойд Осборн: він умер в 1947 році, залишивши після себе кілька книг — повістей і оповідань 13 листопада 1904 року в Сан-Франциско зібрався нечисленний кружок друзів і шанувальників Стивенсона, що щорічно відзначали дату його народження Тут були Киплинг, Марко Твен, Кольвин, Хенли, Бакстер, Конан-Дойль, Ллойд Осборн. Очікували Матаафу, — його заздалегідь запросили на врочисті збори кружка: здійснилося десять років від дня смерті Стивенсона. Матаафа був хворий, — роки й важкі випробування передчасно зостарили його. Він не міг приїхати й тому надіслав вітання тим людям, які знали й любили Тузиталу: "Я старий і немічний, дорогі брати мої, — писав Матаафа, — і не в змозі бути з вами.
Але в той час, коли ви будете відзначати цей пам'ятний день в Америці, ми робимо те ж і в нас, на острові. Я, як і ви, шаную пам'ять Тузитали. І хоча рука смерті й викрала його, однак спогаду про його добрі вчинки, про його велике серце будуть жити вічно.
Ім'я його — Тузитала — так само милозвучно для нашого вуха, як інше його ім'я — Стивенсон — приємно для слуху його європейських друзів і шанувальників. Тузитала народився героєм, і таким він жив серед нас. Коли я в перший раз побачив Тузиталу, він сказав мені: „Самоа — гарна країна. Мені подобається її клімат, я вже полюбив її людей і неодмінно напишу про їх у моїх книгах“. — „Тоді залишися тут із мною, — сказав я, — і нехай Самоа буде твоїм рідним будинком“. — „Я залишуся з вами й буду тут навіть і тоді, коли господь покличе мене“, — відповів Тузитала. Він сказав правду, — він і тепер із мною й тими, кого любив Тузитала вчив нас: "Якщо ви хочете, щоб з вами надходили справедливо й від усього серця, — так само надходьте й ви".
Мій бог — його бог, що його покликав до себе, і коли призвуть і мене, я буду щасливий зустрітися з моїм дорогим Тузиталои й уже ніколи, ніколи з ним не розстануся..." 1957 р.
Страницы: 1 2
