«Бенкет під час чуми», як і інші «маленькі трагедії», А.С.Пушкін писав в 1830 році, під час свого перебування в Болдіні.
Цю тему поет обрав не випадково - його перебування в Болдіні збіглося з поширенням епідемії холери, від захворювання якої не був застрахований ніхто. Пушкіна розумів це. Умерти від страшної хвороби, тим більше тепер, на порозі весілля, здавалося йому подвійно безглуздим і образливим. З іншого боку, поетом опанувало почуття азарту: хто кого. Пушкіна завжди любив небезпеку.
Відчуття небезпеки надавало сили, змушувало реалізувати всі свої можливості, вселяло зухвалість Отже, у центрі «Бенкету під час чуми» - двобій, двобій Вальсингама й тих, що зібралися разом з ним на бенкеті зі смертю, що несе чуму. Не можна розуміти під словом «двобій» у цьому випадку «боротьбу», тому що герої не борються й не рятуються, вони приречені й знають це. Боротьба полягає в реалізації героями всіх своїх сил на те, щоб не думати про смерті, відволіктися від її Персонажі трагедії влаштували бенкет під час чуми. Навколо - візка із трупами, віддані землі вже й багато родичів бенкетуючих. Але учасники бенкету, так здається на перший погляд, не зауважують усього цього і їм немає ніякої справи до померлих. Вони нібито відділилися від усього миру.
Персонажі «Бенкету під час чуми» розмовляють, веселяться, співають пісні, але не роблять нічого, що б могло якось вплинути на ситуацію, тому що на неї вплинути неможливо. І від розуміння цієї неможливості змінити що-небудь, починаєш усвідомлювати, наскільки ці люди сильні духом. Драматизм - у мотивах їх поводження Причини, приведшие цих людей на бенкет, всілякі. Парубок на бенкеті для того, щоб забутися, щоб не думати про смерть, що наближається. У насолодах і веселощах сподівається він знайти це забуття.
Луїза на бенкеті рятується від самітності. На відміну від інших героїв вона зовсім не готова до смерті.
Почувши стукіт коліс і побачивши віз, що наближається, наповненими мертвими тілами, вона непритомніє. Висміявши перед цим зворушливою, наповненою самовідданою любов'ю пісню Мері («Не в моді тепер такі пісні! Але все-таки є ще прості душі: раді танути від жіночих сліз і сліпо вірять їм»), Луїза викликала в навколишню впевненість у своїй щиросердечній твердості. Побачивши її несподівану слабість, Мері випробувала до неї приплив ніжності й жалі, а Вальсингам, навпаки, сприйняв її малодушність із зарозумілим глузуванням: Ага!
Луїзі погано; у ній, я думав, По мові судячи, чоловіче серце. Але так^-те - ніжного слабшай жорстокий, И страх живе в душі, страстъми томимой! Щиросердечної черствості Луїзи, що намагається самоствердитися в людиноненависництві, протистоїть доброта, чуйність Мері. Мері в трагедії - втілення народної моралі.
У своїй «жалібній пісні» вона прославляє вірність і самопожертву заради любові. Її загибель не повинна стати причиною смерті улюбленого, а тільки джерелом світлого смутку й сладостних спогадів: Якщо рання могила Призначена моїй весні - Ти, кого я так любила, Чия любов відрада мені, Я молю: не наближайся До тіла Дженни ти своєї, Вуст померлих не стосуйся, Випливай видали за нею Зовсім інше світовідчування в пісні Вальсингама.
У ній прославляється неутолимая спрага життя, залізна воля людини, що протистоїть небезпеки й смерті. Якщо вже зустріти смерть - то зустріти її з відкритим забралом, не упокорюватися перед грізним ударом долі, а протиставити їй насолода боротьбою, гідно прийняти виклик смерті, своїм презирством до неї стати урівень снею. Всі, усе, що загибеллю загрожує, Для серця смертного таїть Нез'ясовані наслажденья Бессмертья, може бути, стан! И щасливий той, хто серед волненья Їх знаходити й відати міг Пісня Вальсингама - гімн людській безстрашності.
Але, оспівуючи героїзм людини, гідну смерть у бої з непереборними силами природи, председа-тель разом з іншими учасниками бенкету кощунственно відгородився від всенародного лиха, порушуючи жалобу по померлим. Священик, що персоніфікує релігійну мораль, призиває учасників бенкету поважати пам'ять мертвих, дорікаючи в тім, що їх «ненависні захвати бентежать тишу трун», порушують священні людські заповіді: Перервіть бенкет дивовижний, коли Бажаєте ви зустріти в небесах Втрачених кохані душі Наприкінці трагедії ми бачимо голови, зануреного в глибокий роздум. Слова священика торкнулися його душу. Він усвідомить, що особистий героїзм не можна ставити урівень із самовідданістю в ім'я інших, і це валить його в стан непевності, занепокоєння Всеосяжні, гнітючі всі інші почуття пристрасть самоствердження, прагнення за всяку ціну затвердити себе нарівні з еталонами, героями, геніями, довести свою перевагу, винятковість - от основний двигун учинків головного персонажа трагедії «Моцарт і Сальери». У цьому його споріднення з героями інших «Маленьких трагедій».
Подібні Сальери люди наділені індивідуалістичною свідомістю, всі їхні вчинки спрямовані на задоволення свого честолюбства, твердження особистої незалежності, переваги. Щастя для них - твердження своїх духовних принципів, незважаючи на життєві принципи інших людей Звідси й придушення всіх природних людських почуттів: прихильності, любові, дружби Трагедія починається із драматичного монологу Сальери, що підводить безрадісний підсумок своїми цілеспрямованими, наповненими твердими обмеженнями життя Усі говорять: немає правди на землі Але правди немає - і вище.
Гіркота й скорбота цього вигуку - пряме продовження обуреної репліки герцога в трагедії «Скупий лицар»: «Жахливе століття, жахливі серця!» Однак, познайомившись із Сальери ближче, ми усвідомлюємо, що ця людина - не духовний спадкоємець герцога, що персоніфікує справедливість,, а прямій нащадок одержимого егоїстичною пристрастю барона. Що ж так глибоко обурило Сальери? Те, чого побоювався й барон: руйнування системи цінностей. Історія його життя, при істотному розходженні в часі, соціальному стані й інтелектуальному рівні - той же великотрудний шлях до самоствердження, до створення свого непорушного миру Сальери з достоїнством прожившего осмислене, цілеспрямовану життя людини говорить: Відкинув я рано дозвільні забави; Науки, далекі музиці, минулому Осоружні мені; уперто й гордовито Від них відрікся я й зрадився Одній музиці Шляхом самовідданої праці, повної відмови від нормального людського життя він вистраждав тонке почуття музики, збагнення законів гармонії, визнання жерців мистецтва: Усильною, напруженою сталістю Я нарешті в мистецтві безмежному Достигнул ступеня високої. Слава Мені посміхнулася... Сальери знайшов щиросердечний спокій, випробував задоволення, поступово пізнаючи таємниці музики.
І все це раптом виявилося розтоптаною, зруйнованою появою Моцарта - геніальною, обдарованою природою музиканта. Вся система духовних цінностей виявилася поваленої в порох, що привело Сальери в розпач, викликало в нього й обурення: Де ж правота, коли священний дарунок, Коли безсмертний геній - не в нагороду Любові палаючої, самоотверженъя, Праць, ретельності, молінь посланий - А опромінює голову безумця, Гуляки дозвільного?.. Точно так само обурюється царюючий у своїх підвалах із золотом барон при думці про те, що результат його самовідданого життя дістанеться «безумцеві, марнотратові молодому» Альберу, що не приложили ні найменших зусиль для досягнення цієї могутності. Образа Сальери, на мій погляд, зрозуміла й викликає співчуття. Але хіба можна підкорити геній сухій логіці? «Повірити алгеброю гармонію» уже створеного добутку, зрозуміло, можна, і отут бездоганний смак і доконане знання музичної культури підносять Сальери на вершину вибраного їм мистецтва.
Однак доконане володіння теорією й технікою музики ще не гарантія створення геніальних добутків Сальери до того ж так і залишився ремісником у творчості, вона не може вийти з-під впливу те Глюка, те Пуччини, те Гайдна. Моцарт і Сальери - дві протилежності. Сальери - уособлення гордої самітності й презирства, Моцарт - втілення життєлюбства, наївній довірливості, зворушливій людяності. Обоє вони коштують високо над юрбою. Але Моцарт універсальний, а Сальери вузький, Моцарт уміщає в себе увесь світ і щедро ділиться з ним своїми творчими одкровеннями, Сальери ж ця його щедрість обурює: Мені не смішно, коли маляр негідний Мені бруднить Мадонну Рафаеля, Мені не смішно, коли фігляр знехтуваний Пародією безчестить Алигъери...
Сальери захоплюється геніальними осяяннями Моцарта-музиканта, йому в досконалості изучившему музику чітко видна гармонійна бездоганність звукоряду, що виражає вільний поле думки «щасливця дозвільного». Яка глибина! Яка сміливість і яка стрункість! Ти, Моцарт, бог, і сам того не знаєш; Я знаю, я Несправедливий пристрій миру втілилося для Сальери в Моцарте-человеке.
Якби той був усунутим від життя аскетом, напруженим працею постигающим таємницю музики, Сальери, мені здається, добрий^-доброму-по-доброму радувався б його успіхам. Але в Моцарте зосереджує вороже Сальери творчий початок. Незаслужений дарунок Моцарта руйнує всю систему цінностей, обессмисливает і руйнує весь жертовний життєвий шлях Сальери.
