Персонажі повісті Арсенко і Степанко — допитливі хлопчики. Їх захоплює оповідь бабусі Калинихи про сиву давнину, про Наталію Дем’янівну Розум із Лемешів, якій приніс щастя знайдений на дорозі неподалік від церкви панський золотий медальйон. Завдяки чудодійному медальйону її син Олексій став чоловіком самої цариці.
Розумиха переїхала до Козельця, де розпочалося її нове життя — життя графині й свекрухи цариці Єлизавети. На пожалуваних їй землях Наталія Дем’янівна заклала маєток. Згодом, у цьому райському куточку української землі зустрічала свою імениту невістку. Ця дивовижна історія зачарувала хлопчиків. Саме з неї розпочались їхні пригоди.
Арсенко і Степанко захочуть знайти медальйон Наталки Розумовської, який, за легендою, невідомо куди зник зі шкатулки. Мріятимуть і про Дараганові скарби (зятя Наталки Розумовської), про скарби самого Кирила Розумовського — останнього гетьмана України. Але в хлопців з’являться небезпечні конкуренти — землекопи-«реставратори», у душах яких бабуся Калиниха пробудила жадобу до легких грошей. Заради примарних скарбів копачі ладні були піти навіть на злочин. Степанкові Не вдасться втекти від них.
Зв’язаного старим дротом, його вкинуть до старої кам’яниці, де він міг би загинути, якби не його вірний товариш Арсенко. Хлопці сперечатимуться про долю ще не знайдених скарбів. Арсенко виявлятиме бажання залишити все собі, справедливий Степанко — погоджуватиметься на двадцять п’ять законних відсотків. Шукачам скарбів пощастить. Вони таки знайдуть чарівний медальйон Наталки Розумовської і поспішать із ним до свого старого вчителя, що все життя мріяв знайти цю річ, в існуванні якої іноді сумнівався.
Василь Сильвестрович передасть хлопцям свій скарб — старезну папку з матеріалами про життя родини Розу-мовських, які він невтомно збирав протягом десятиліть. Учитель мріяв про відкриття краєзнавчого музею, бо був переконаний, що історія родини Розумовських — то частка історії України, яку потрібно свято берегти для нащадків. Знайдений медальйон не вгамує пошуковий запал Степанка з Арсенком. Вони захочуть побачити, як вночі в старій кам’яниці горять золоті монети.
Про це диво вони почули від старої бабусі Хими, яка ніби одного разу в ніч на Івана Купала бачила, як горять гроші під кам’яницею. Їх не злякають моторошні нічні стогони, що лунатимуть з підвалу кам’яниці, де колись утримували «провинників».
Хлопці вперто будуть просуватися далі, віднайдуть у суцільній темряві склепінчастий хід. Саме тут станеться диво — їм вдасться пройти крізь стіну. Перед ними постане «суха камера з чорними дубовими стінами, стелею і підлогою», заставлена добротними розмальованими скринями. Степанко з Арсен-ком знайдуть тут багато дивних речей. Серед них — дві старовинні поламані шаблі з надписами на лезах: «Побратиму Петрові Невмирую — козак Грицько Побийбіда» й «Побратиму Грицькові Побийбіді — козак Петро Невмируй». На очах у хлопців шаблі позростаються в їхніх руках, а висловлене ними побажання потрапити в ті часи здійсниться, бо знайдуть вони тут і випалені написи в дерев’яних зошитах, і порох, і «масивний, прозорий уламок люстерка, у товщі якого переливались рої фіолетових іскор».
Остання знахідка й сотворить чудо, виконає побажання хлопців перенестись у давні часи козаччини. Арсенка і Степанка, «розпорошених на два окремих рої простих атомів, … протягло через уламок грубезного люстерка і понесло крізь дим забутих віків». Опинившись у …
надцятому столітті, вони матеріалізуються в образи двох збіднілих селян… У наступному розділі «Печатка волхва» читач дізнається про те, як пан Березан доведе своїм здирництвом селян Миколу Й Мирона, які колись пішли до нього в «закупи», до бунту. Вони втікатимуть, бо не захочуть йти до пана в холопи, дорогою несподівано перевтіляться в Арса і Степа — хлопчиків із іншого життя. Їхнім чудесним рятівником стане «білий-білий дід» на човні, що витчеться з білого туману — «великий, біловолосий, кущо-бровий, довгобородий, з дрімливою силою в постаті». Переслідувачі назвуть його «чаклуном поганським».
Сам же дід назве себе волхвом із землі полянської, що під Києвом. Коли «Володимир похрестив Русь, і почали капища рушити, а Богів наших проганяти й палити, давати на поталу, а славу нашу і завіти нехаяти, мусив шукати пустош таємну, де вода, хоч і не зовсім жива, але де воля є і вовки хижі не чатують на тебе». Зостався сам над собою волхвом у своїй рідній землі. Дід згадає страшні картини «всеохопного погрому самобутнього духу русичів, тодішньої підневільної загонки до рабської кошари приведеного здалека чужого Бога…
». Старий волхв розповідатиме тепер уже Миколаю з Мироном про древніх Богів Русі. Про часи «Кия, Аскольда і Дира, всіх князів. Славні походи полків хоробрих на чорні невдачі…
». Волхв повідає про дерев’яну «Книгу Богів наших», яку багато літ випалював волхв Умень для нащадків, аби вони знали, «хто вони, од кого пішли, як жили, об кого мечі тупили, чиєю кров’ю поливали землю оцю… котра тепер Україною зветься». Дерев’яну книгу Уменю вберегти не вдалося від вогню, зате «одвоював…Тризорого Всевіда, щоб могли люди крізь нього в явний, себто, нинішній, вікодавній та грядущий світи мандрувати, для свого добра шукаючи вірні стежки по життю». Волхв згадає й про другу книгу незрячого Уменя — «Завіти внукам Сонцебога» і про те, як сліпий старець із «Заповітами» водночас зник.
Арсенко і Степанко, тепер уже — Миколай і Мирон — одержать від волхва вічні імена Ратибора і Борислава — русичів-огнищан, освятить їх на подвиги заради «сонячної матері-України», яка потерпала від ганебного панського рабства. Багато драматичних подій переживатимуть хлопці, вони гинутимуть і відроджуватимуться під іншими іменами.
Їм пощастить знайти великого старця Уменя, що довгий час перебував у турецькій неволі — мужнього, нескореного. Як виявиться, він усі ці роки свято зберігав «Тризорого Всевіда» й «Заповіти», але одного разу, знесилений і байдужий, втратить їх.
Цей скарб знайдуть Арсенко зі Степанком у новій своїй подобі. Вони стануть козаками Невмируєм і Побийбідою й виборюватимуть волю України, допоки Тризорий Всевід не поверне хлопчиків у їхній час.
